Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

– Але ж чому? – спитав я.

– Сам знаєш, – коротко буркнула й повернулася, щоб іти, але вчасно схаменулася. – Вечеряти будеш?

Я зчудувався: невже знає, про що говорили з братом? Коли ж знає, чому не здогадалася, що брат навряд чи мене гостив, отже, від ранку я й ріски в роті не мав, якщо не рахувати ягід, яких трохи зібрав у лісі.

– А як думаєш?

– Думаю, що голодний, – незворушно сказала сестра.

– Тоді нічого питати, – не зовсім чемно кинув я.

– Сама тобі подам, – сказала Варвара, очевидно, хотіла зі мною порозмовляти. – В кабінет чи в їдальню?

– В кабінет, – відказав я, плуганячись через залу, ноги були пудові, ледве ними двигав.

Принесла молока, сиру зі сметаною, шматка запеченої курки, масла та хліба. Я це вмолов зі спритом, тоді як сестра нерушно стриміла в кріслі біля столу, поринувши в напівтемряву. Я ж, поки їв, не вимовив і слова, мовчала й вона.

– А що, більше поїсти нема? – спитав, утираючи рушником рота й руки.

– Зараз принесу, – відгукнулася і неквапно подалась із кабінету.

За якийсь час принесла тарілку холодцю, ще шматка курки і вдруге наповненого молоком кухля. Я вмолов і це.

– Після лісу їсться, – сказав, мов вибачаючись.

– Чого так пізно? – спитав із темені прісний голос.

– Проїхався лісом, вибирав дерева, хочу дещо прибудувати. Але вона на мої брехні не далася.

– Брат розповів про батька? – спитала зморено, власне не спитала, а поклала інтонацію посередині між запитанням і потвердженням.

– З чого взяла? – буркнув я, догризаючи куряче стегно.

– Бо на тобі лиця нема, Тодосю, – мовила жалібно, і я почув, як у півтемряві щось захлюпало.

– Чого ти? – звів голову.

– Ми тебе від того берегли, – сказала, хлипаючи, сестра. – Ти в нас найменшенький, тож вирішили: хай цього не знає.

– Хто це – ми?

– Всі ми, брати й сестри. І Іван, і Петро, й Олександр.

– Отже, всі повинні знати, а я ні?

– Еге ж, – з плачем видихала Варвара. – Знаємо це мимоволі, а ти можеш чистий залишитися. То він розказав?

– Розказав, – буркнув я. – І добре зробив! Бо те, що є, те є, і ніде дітися!

– Еге ж! – схлипнула сестра. – Так мені чогось жаль батечка, такий він добрий був, такий… – і вона заридала.

– Гаразд, сестро, – мовив я. – Всі про це знаємо й досить того!

– А тобі його не жалко? – спитала сестра.

– Не знаю, – чесно признався я. – Майже не знав його. Але по-людському – жалко.

– А мені ще й досі пече, – сестра схлипувала, але вже втирала сльози.

– Ради нема! – трохи жорстко мовив. – До речі, а його астрономічна труба дуже запилена?

– Коли поїхав ти, печально мені стало, – мовив голос із темені. -То я й полізла на горище і все там пообтирала. Навіщо це тобі?

– Не знаю, – буркнув. – Хочеться ближче глянути в небо.

– Думаєш, він там? – майже пошепки спитала.

– Не знаю, – мовив. – І ніхто цього не знає.

– Що ж хочеш побачити?

– Себе, – сказав. – А може, себе в ньому.

– Еге ж, – знову схлипнула в кутку. – Так часто відчуваю його в собі…

Отже вона мене ніби й розуміла. Дивно, але ж і я бажав приховати від неї ту страшну правду. Приховати від тієї, котра, може, найбільше про неї відає.

– Втомився я, – сказав. – Ходи й ти спати, сестро!

– Коли ж дивитимешся в трубу?

– Серед ночі. Якщо прокинуся.

– А коли не прокинешся?

– Тоді в трубу ніколи не дивитимусь.

– Тато теж прокидався серед ночі, - повіла печально сестра. – Тихесенько так вставав і навшпинечки виходив. А я завжди те чула. І мені дуже не хотілося, щоб він дивився в ту трубу.

– Чому ж? – спитав.

– Не знаю! Боялася! А чому боялася, не відаю.

– Отже не хочеш, щоб і я дивився на небо?

– Так! – видихла сестра. – Краще б не дивився. Бо часом… часом і за тебе страшно стає…

Отже сестра не так знала, як відчувала: шлях, по якому ступаю, небезпечний. Але кожен воїн, котрий одяг бойові риштунки, вже тим прирік себе на небезпеку і має бути готовий рішуче і без озирок стати на прю! Звісно, коли він не боягуз…

Прокинувся серед ночі через те, що сни мої раптом ніби поперерізалися ножем. Не відаю навіть, що снилося, миттю про те забув. Не було й млявості, як буває, коли невчасно прокинешся, відчув себе свіжим, наструненим і цілком відпочилим. Отож тихо звівся і, ступаючи навшпиньках, пішов без свічі в сіни, де стояла драбина на горище. Не знаю, чи прокинулася при цьому й Варвара – зараз було байдужки. Тихенько, аби не рипіти, піднявся нагору і, витягши руки, щоб не наткнутися на щось, рушив до комірчини, в якій стояла рура. Двері комірчини були відчинені, я зайшов до середини і всів у крісло, яке стояло якраз проти труби. Рура висовувалася у засклене віконце, крізь яке просівалося кволе світло – ніч була зоряна, але безмісячна. Притулився оком до окуляра, і небо різко до мене наблизилося, а зорі побільшали. І я раптом збагнув, якого інтереса мав батько, коли самотньо між ночі вдивлявся в ту засипану небесними тілами безмеж. Адже перше, що відчув – це був жах. Жах, що тому безмежжю немає кінця, а це і є те, чого мозок не може сприйняти, адже звик жити у світі початків та закінчень. Тут же ані початків, ані закінчень, відтак сприйняв і зрозумів, що безмежжя – це і є ніщо, а водночас усе. Неначе впливав у те незбагненне ніщо, тямлячи, що ніколи його не пізнаю. Так само ніколи не пізнаю й усе. Отже, мозок наш – маленька свічечка у безчасній і безконечній темряві, яка горить аж вельми короткочасно, а коли догорить, зникає вона, а не темрява, бо темрява, як і світло, так само безмежна і значить ніщо і все. Ось для чого, подумав я, запалено оті зорі – всі вони дочасні свічки, але без них не було б ані неба, ані відчуття безмежності, ані дивного й непідвладного розумові потягу в те небо. Відтак не було б Бога, а без нього наші пристрасті не відбулися б. Отож не тільки Бог творить і запалює наші короткосвітні свічечки, але й їхнє світло творить і запалює до чину Його. Відтак ми з ним – одне ціле: він у нас, а ми у ньому – ось для якої вісті послав свого Сина. Той прийшов, а ми його розіп’яли. Але й він, і той, котрий його послав, чудово відають: не його