Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

туманним флером, з якого проступали не очі, а нагад про очі, не ніс, губи, підборіддя, а нагад про них, отже, це було обличчя взагалі, а не неповторно його власне, і ось побачив, що батькова рука тягнеться до малого куща, що витинався зі скелі, намагаючись схопитися за кореня, випнутого з каменю, – саме біля того куща й лежала гадюка. І вона ще вище зняла голову й зашипіла – тоді батько її й побачив. І в нього жахно розплющилися очі, рот розтулився, і звідти вирвався дикий крик, а рука відпустила корча, батько схитнувся всім тілом і з довгим протяжним стогоном почав падати, розкинувши руки й ноги, донизу. Впав, але не вбився, лише закривавився, ушкодивши руки й ноги. І я прискочив до нього, намагаючись допомогти звестися чи підняти його. Але мав непомірну вагу, ніби був із заліза, і не міг ним двигнути, відтак із жалю та відчаю заплакав.

– Покинь мене, – сказав батько, зводячи цілком покрите кров’ю, а отже червоне лице. – Покинь!

– Не хочу тебе покидати! – вигукнув розпачливо я, намагаючись витягти його.

– Покинь, сину, – прошепотів батько. – Не бажаю бути тобі тягарем, бо не для тебе він.

Тягар і справді був не для мене – підняти батька не міг.

– Що ж маю робити? – із відчаєм спитав.

– Нічого, синку, нічого, – прохрипів батько. – Хіба… помолися за мене.

Тоді я побачив, що до місця падіння впритул дотикається лісова галява, посеред якої росте великий, крислатий дуб. Трава густо покрита росою, спалахувала, ніби насипано в неї коштовних каменів, і я пішов, ранячи ноги об ті камені – на тілі ж у мене був подертий чернечий хітон. І дійшов до дуба, до місця, де притоптано траву, і впав на землю коліньми, відчувши, як вони вгрузли. І звів руки в німому проханні, спрагло дивлячись у небесний розлив, на якому ще не позникали до решти зорі. І уздрів там величезне, на ціле небо, обличчя, яке й обличчям не назвеш, бо вигнуте було не назовні, а в середину. І уздрів темні, як бездонні колодязі, очі, які й очами не назвеш, бо не були чітко окраєні. І побачив скручені звивини велетенського мозку, що займав половину неба, і мозок той пульсував, бурунив, пінився, клекотів і вряди-годи викидав із себе гарячі й високі, нестерпно яскраві снопи. І ті снопи виростали в стовпи, росли й росли у глибину безмежжя, бо безмежжя собою й позначають. І зорі на тому обличчі стали як родинні плями на цері; кожна пляма – рід людський. А рота й носа на тому обличчі не було. І виступив із того велетенського мозку зі стовпами-снопами янгол, котрий сказав голосно:

– Чому дивуєшся? Скажу тобі таємницю звірини, яка має сім голів і десять рогів.

І я побачив ту звірину, яка була й нема, але яка ще має вийти із безодні – тоді піде вона на загибель. І я пізнав, що мешканці землі – їхні імена не записано до книги життя від закладин світу – дивуються під цю хвилю, адже бачать, як зрештою і я сам, що звірина була й нема, але добре знали, що вона з’явиться. І це, здається, й був образ розуму, котрий має мудрість, але чи хто пізнає її, мудрість оту, в цьому світі, а коли ніхто її не пізнає, то що можу я, малий хробак і комаха?..

Прокинувся у холодному поті. Хоча лежав під дубом, сонце змістилося і пекло в обличчя. І я раптом згадав похорони батька, хоча був тоді дитям: усі навколо похмуро-урочисті, якісь обличчя, постаті, квіти, що трупно пахнуть, тремкий і трохи гугнявий голос священика (отже його не ховали як самогубця), заплакане й потемніле обличчя матінки, котра плаче й плаче, не зупиняючись, а я дивуюся, скільки може міститись у ній тих сліз. І до мене підходять ті похмуро-урочисті люди й кожен кладе на голову руку, кажучи: "Сирота! Сирота!". І я відчув, що слово "сирота" гірке на смак, як сльози матінки, і як сльози мої власні, хоча я, здається, не плакав. Не плакав, а смак сліз відчував. І всі ми дивилися в одному скерунку – на труну, витесану з дуба, пишно прибрану, покриту квітами, а з-поміж квітів проглядало жовте, воскове лице якогось незнайомого чоловіка. Я знав, що то мій батько, але не вірив, адже батько насправді був зовсім не такий. І чомусь подумав, що коли б хтось підніс до тієї воскової голови вогонь, то вона засвітилася б, як свіча. А може, ота свіча, що вже горить, подумав я, і випливла з тієї голови? І було мені так дивно, адже того, що відбувалося, я цілком не розумів. Чи це гра якась, але чому вона страшна? І мені захотілося сховатися від усього цього. І я пішов між урочисто-похмурих лиць, а їхні постаті мені здавалися обвугленими стовбурами дерев – десь перед тим бачив ліс, що постраждав від пожежі. І мені здалося, коли пробирався поміж стовбурів-людей, що й тут пройшла пожежа, бо слово "пожежа" було для мене жахке. Ніхто мене не зупиняв, отож пробирався далі й далі, намагаючись не зачепити жодного обгорілого стовбура, а коли дістався ганку, притьма кинувся під нього і в розчинені двері, адже люди й труна стояли в дворі. І побіг порожніми кімнатами, де пахло воском і ще якимсь важким запахом. Я біг і дивувався, бо й тут всі двері були наростіж, і ніби чорний продув гуляв. Конче треба було від того всього сховатися, і я безпомічно роззирнувся: куди бігти й куди іти? Відтак уздрів відхилені дверцята шафи, кинувся туди, забився у пітьму, ще й заплющив очі, тим самим витворивши ще більшу пітьму, і тихо, як мишка, сидів там, дрібно цокотячи зубами. Там мене, зрештою, і знайшли. А коли вивели на ганка (хто то був, не пам’ятаю), здивовано побачив, що подвір’я зовсім порожнє. Якось дивно і страшно порожнє, тільки де-не-де, тут і там, валялися поламані і розтоптані квіти, які ще дихали, але твердо знав, що дихати вони скоро перестануть…

Повернувся додому під вечір, коли почали западати сутінки. За цей час устиг отямитися настільки, щоб могти почуттями керувати.

Варвара зустріла мене похмуро.

– То що виїздив? – спитала, ніби й байдуже.

– Як завжди, – майже весело сказав я. – Гадаю, більше мені їздити туди не варто.

– Тоді приїде до тебе, – спокійно сказала сестра. – Він скажений, але не злий.

Однак я такого поблажливого визначення після того, що сталося, не поділив би.

– Забула тобі сказати, – мертвим голосом мовила Варвара, – щоб