Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

намагався допомогти їй удосконалити художню майстерність, виховати її в дусі високої ідейності.

IX. Олі. Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 12, с. 91. під заголовком «Думка» (датовано 24 лютого 1884). Збереглися три автографи. В одному з них (№ 246, с. 2, датовано 24 лютого) вірш має назву «Думка», дописану пізніше невідомого рукою; за текстом цього рукопису вірш публікувався в «Зорі». Автограф № 193 (с. 78) - чернетка, датована 24.II; № 228 (с. 9) - текст вірша, підготовлений для другого видання збірки, датований 24 лютого 1886. Даруючи в 1913 р. примірник другого видання збірки В. Щурату, Франко виправив дату написання вірша: «Писано д[ня] 24 лютого 1884».

Оля - Ольга Білинська, одна з приятельок Франка, до якої він ставився з великою симпатією. Тоді учителювала в селі Добрівляни, тепер Ходорівського району Львівської області (див. спогади її сестри Марії Білецької в кн.: «Іван Франко у спогадах сучасників», Львів, Книжково-журнальне видавництво, 1956, с. 153-159).

X. О. О.- Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 88-89.

О. О.- Омелян Огоновський (1833-1894), історик української літератури буржуазно-націоналістичного напряму, професор Львівського університету, лекції якого слухав Франко-студент. «Просвітні видання» і літературознавчі роботи Огоновського І. Франко гостро критикував за їх реакційне спрямування і метод дослідження.

XI. Тетяна Ребенщукова. Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 89-90.

Вірш є відгуком на конфіскацію оповідання М. Павлика «Ребенщукова Тетяна», надрукованого в другому номері «Громадського друга» (1878). За викриття буржуазної моралі, критику релігії, антимілітаристське і антицісарське спрямування оповідання автора було засуджено до шести місяців ув’язнення.

XII. Гриць Турчин. Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 90-91.

Поезія є відгуком на твір Романа Гудзмана «Гриць Турчин», в якому яскраво передано поневіряння рекрута в австрійському війську, його нарікання на тяжку жовнірську долю. Публікуючи вірш Гудзмана в літературно-науковій збірці «Молот» (1878, с. 1-6), Франко додав до нього примітку: «Пісня, котру тут подаю, зложена одним вояком, простим сільським парубком. Я не важився її багато поправляти або перероблювати, бо артистична форма показуєсь мізерною, гидкою прикрасою там, де сам простий, природний голос трафляє нам до серця.

Думаю, що кождий, прочитавши сесю жалібно-гумористичну поему, пригадає собі її взірці, пісні народні про бурлака, наймита, приймака і пр[очі], ті жанрові картини дивно досадного рисунка і теплого, хоть хмурого колориту. Подібні типові образи стрічаються, впрочім, рідко в нашій поезії - прошу порівняти деякі слабі проби Фсдьковича (недрукована поема «Новобранчик» і др.)».

 

 

ОСИ

 

 

I. «Ми оси, ми оси!..». Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 107-108.

II. «Був у нас мужик колись...». Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 6, с. 114, під заголовком «Оса».

«Сліпак... що співав «Буй-Тура»...- Дідицький Богдан Андрійович (1827-1909), західноукраїнський письменник, журналіст і видавець, один з ідеологів «москвофільства». «Буй-Тур Всеволод» - поема Б. Дідицького, написана «язичієм».

Банкоагентура - агентура «москвофільського» «Рольничо-кредитного заведенія».

Твердоруський - тобто «москвофіл».

Юр - собор св. Юра у Львові.

III. Якось-то буде! Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 109, без заголовка. Назву вірша беремо із змісту збірки. Зберігся автограф (№ 211, с. 1 з кінця записника).

IV. «Послухай, сину, що премудрість каже...». Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 109. Зберігся автограф (№ 548, с. 3). З нього видно, що вірш мав розпочати цикл творів під назвою «Із книги премудрості».

...мов сім корів з Єгипту...- За біблійним переказом, одного разу єгипетський фараон побачив у сні, як сім худих корів з’їли сім гладких, але після цього не стали гладкими.

V. «Хлібороб». Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 110. Назва твору, два початкові рядки його, а далі кожен перший і останній рядки строф - з однойменного вірша Миколи Устияновича.

Зберігся автограф першої редакції поезії під назвою «Гей, хто на світі кращу долю має?» (№ 548, с. 4). Крім цікавих відмінностей стилістичного характеру, тут наявна ще одна, п’ята строфа. В кінці сторінки із записом поезій «Гей, хто на світі кращу долю має?» і «Ужас на Русі» І. Франко зробив дописку, адресовану, очевидно, комусь із редакторів: «Вольно опустити ті строфи, котрі видадуться невідповідними або загострими».

Текст першої редакції вірша опублікований М. Возняком («Культура», 1925, № 10-12, с. 5-6). Подаємо його в розділі «Інші редакції та варіанти».

Устиянович Микола Леонтійович (1811-1885) - український письменник. Після революції 1848 р. відійшов від прогресивних позицій.

«Культура» - щомісячний громадсько-політичний журнал, що виходив у Львові з листопада 1924 до червня 1927 як неофіційний орган КПЗУ. У 1927 потрапив до рук націонал-ухильницької групи в КПЗУ. У вересні 1934 р. видання журналу припинилось.

VI. «Ужас на Русі». Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 111-112. Збереглися автографи: № 214 (с. 66 з кінця) - уривок чернетки вірша; № 548 (с. 4) - повний текст іншої редакції поезії, записаний на тій самій сторінці, що й перша редакція вірша «Хлібороб». Тексти обох автографів відрізняються від першодруку і між собою. Подаємо їх у розділі «Інші редакції та варіанти».

VII. З екзамену. Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 112.

VIII. Ботокуди. Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 113-132. Збереглися три автографи, що становлять різні редакції, жодна з яких не збігається текстуально з першодруком поеми. Автограф № 215 (с. 425-427) - частина першої редакції, без назви і мотто; № 239 (с. 1-9) - фрагменти чистовика першої редакції сатири, але вже із заголовком «Вісті з краю ботокудів. Частина перша», мотто, підсторінновими примітками-поясненнями окремих слів та незначними відмінностями стилістичного характеру; № 232, с. 25-38 - чистовий рукопис нового варіанта твору під назвою «Вісті з краю ботокудів», на останній сторінці якого зазначено: «Кінець першої часті.