Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

Вона вміло вибирає аперитив, щоб задовольнити спрагу, а потім смакує, мов ікру, усвідомлення своєї влади. На щастя, ні в першому, ні в другому випадку вона не думає про прийдешні роки, коли передчуття і розум її німітимуть від раптових нападів тривоги, коли їй страшно буде зупинятися й страшно йти вперед. Але дев’ятнадцять і двадцять дев’ять - це сходові площадки, на яких можна постояти спокійно, не переймаючись лихими передчуттями.

Ніколь не хотіла туманного платонічного роману; їй потрібен був коханець, потрібна була зміна. Вона розуміла - мислячи категоріями Діка,- що без справжнього почуття пускатися на авантюру, яка для всіх може скінчитися погано,- вульгарно й непристойно. Але, з іншого боку, вона саме Діка вважала винним у тому, що все так складається, й щиро вірила, що такий експеримент може мати цілющі наслідки. Її підохочували й численні приклади того, як люди дозволяють собі геть усе, що їм заманеться,- і виходять сухими з води. А крім того, всупереч намірові ніколи собі не брехати, вона вмовляла себе, що тільки розвідує дорогу і може в будь-яку мить відступитися.

Коли вони опинилися в негустому затінку парасоля, руки Томмі - в білих полотняних рукавах - лягли їй на плечі, він обернув Ніколь обличчям до себе й зазирнув їй у вічі.

- Замріть,- сказав він.- Дайте мені подивитися на вас.

Його волосся було напахчене, від білого костюма йшов легкий дух мила. Якусь хвилину вони просто дивилися одне на одного - Ніколь без усмішки на стиснутих устах.

- Ну як, подобається тобі те, що ти бачиш? - нарешті прошепотіла вона.

- Parle français.

- Гаразд,- сказала вона й по-французькому проказала те саме запитання: - Чи подобається тобі те, що ти бачиш?

Він міцніше пригорнув її до себе.

- Мені подобається в тобі все.- Він повагався.- Я був певен, що знаю твоє обличчя, але, виявляється, в ньому є щось таке, чого я не помічав раніше... Відколи це в тебе з’явився оцей шахраюватий погляд?

Ніколь сердито випручалася від нього й вигукнула по-англійському:

- То ти для цього перейшов на французьку мову? - Вона притишила голос, побачивши служника, що наближався з пляшкою хересу.- Щоб зручніше було казати образливі речі?

Вона з розгону сіла в крісло і рішуче втислася в подушку із срібної парчі.

- В мене тут немає дзеркальця,- почала вона знову по-французькому, але визивним тоном.- Якщо мій погляд справді змінився, то це тому, що я видужала. А видужавши, стала такою, якою я є насправді. Мій дід був, напевно, шахраєм, отже, це в мене - спадкове, і годі. Чи задовольняє така відповідь твій логічний розум?

Томмі навіть не вник у суть її слів.

- Де Дік - він не снідатиме з нами?

Відчувши, що йому однаково, буде Дік з ними чи ні, вона спробувала сміхом відігнати почуття досади.

- Дік поїхав кататися,- сказала вона.- В наших краях об’явилася Розмері Хойт, і він тепер або з нею, або зализує сердечні рани, мріючи про неї десь на самоті.

- Дивна ти все-таки жінка, Ніколь.

- Зовсім ні! - квапливо відказала вона.- Звичайнісінька - така сама, як усі... Цебто... В мені сидить сотня звичайнісіньких жінок, тільки всі вони різні.

Маріус приніс диню й відерце з льодом. Ніколь мовчала - слова про «шахраюватий погляд» не йшли їй з думок; цей Томмі, видно, звик рубати з плеча.

- Чому тобі не дозволили лишитися тим, чим ти була? - знову заговорив Томмі.- Я не знаю іншої людини з такою драматичною долею, як у тебе.

Вона промовчала, не знаючи, що сказати.

- Оці мені приборкувачі жінок! - сердито кинув він.

- В кожному суспільстві є...- почала вона, відчуваючи, що її устами говорить Дік, але голос Томмі змусив її принишкнути.

- Мені не раз доводилося силоміць вправляти душу чоловікам, але навряд чи я б наважився на таке бодай з однією жінкою. А «добросердий» деспотизм - ще гірший. Яка користь з нього - тобі, йому, будь-кому?

Серце Ніколь тьохнуло й стислося - вона ж бо добре знала, чим завдячує Дікові.

- Мені здається, я маю...

- Ти маєш забагато грошей,- нетерпляче урвав її Томмі.- І вся причина в цьому. А для Діка це - як сіль в оці.

Вона обміркувала почуте, поки служник прибирав зі столу.

- Що ж я, по-твоєму, маю робити?

Вперше за десять років вона корилася чужій волі, а не чоловіковій. І все, що говорив Томмі, назавжди западало їй у душу.

Вони пили вино, а над ними легіт ворушив соснове гілля і полуденне сонце пашіло хтивим жаром, обсипаючи сліпучими веснянками картату скатерку на столі. Томмі підвівся й, підійшовши ззаду, поклав їй руки на плечі, потім сковзнув долонями по її руках і затис її пальці в своїх. Вона щокою відчула дотик його щоки, їхні уста зустрілися, й вона задихнулася в раптовій хвилі жаги, а ще - в подиві перед силою власної пристрасті.

- Чи не можна відіслати кудись гувернантку з дітьми?

- У дітей урок музики. І однаково - я не хочу лишатися тут.

- Поцілуй мене ще.

Трохи пізніше, в машині, що несла їх у напрямку Ніцци, Ніколь подумала: «Отже, кажеш, у мене шахраюваті очі? Ну що ж, краще бути здоровою шахрайкою, ніж божевільною праведницею».

І наче цей висновок зняв з неї будь-яку провину чи відповідальність, охоплена радісним збудженням, вона побачила себе в новому світлі. Вона бачила перед собою нові обрії, безліч чоловіків поспішали їй назустріч, і жодного з них їй не треба було слухатися, ані навіть кохати. Вона зітхнула на повні груди, пересмикнула плечима й обернулася до Томмі.

- Невже нам неодмінно треба їхати аж до твого готелю в Монте-Карло?

Він загальмував так, що виснули шини.

- Ні! І присягаюся - це найщасливіша хвилина в моєму житті!

Вони проминули Ніццу, й прибережне шоссе вже завертало вгору, до Корніша. Але Томмі рвучко завернув машину, з’їхав униз дорогою, що вела до прямокутного півострова, й незабаром зупинився на подвір’ї невеличкого приморського готелю.

На мить буденна реальність усього, що відбувалося, налякала Ніколь. Біля конторки якийсь американець нудним голосом сперечався з портьє з приводу