Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Стартуйте, Руме! Тільки прошу: не поспішайте, дотримуйтесь графіка.

— Виконую. — Рум легенько натис на педаль, з дюз ракетоплана заструменіли пасма вогню. Швидко подаленіла та й зникла в пітьмі «Зоря надії». А попереду, за прозорим пластмасовим ковпаком кабіни, з'явився величезний напівосвітлений диск на тлі густозоряного неба.

Пливуть над Пірейєю пасма білих і сірих хмар, подвійною плямою виблискує відображення Сонць на поверхні Бурхливого океану. Трохи осторонь темніє ледь помітна цяточка — острів Свята.

Чи хвилюється Рум? А певне ж! Не один десяток мільйонів миль налітав він міжпланетним простором; як пілот-випробувач, не раз потрапляв у надзвичайно складні ситуації, з яких, здавалось, і виходу не можна було знайти. Але отаке завдання, як зараз, він одержав уперше.

Мовчить Рум. Мовчать лікар і бортмеханік. І тільки очі поглядають то на Пірейю, то на забарну стрілку хронометра.

Над нескінченними просторами Бурхливого океану мчав різкий холодний вітер. Народжений десь у Приполяр'ї, він після довгої подорожі встиг втратити силу, проте був ще досить дужий, аби погнати перед собою важенні маси води. Хвилі виростали й грізнішали, сунули вперед з важкою, тупою наполегливістю, прагнучи нищити й руйнувати. А оскільки на тисячі миль довкола залягла одноманітна сіро-зелена пустеля, натиск стихії мав припасти на єдиний шматочок суходолу посеред океану — на крихітний острів Свята.

Шквал налетів на острів несподівано. З розбійницьким посвистом він шугнув розколинами в скелях, подерся вгору, силкуючись повисмикувати злиденні рослини, поскидати геть кам'яні брили. Але не зрушив з місця нічого, бо все, що не могло триматися, було давним-давно зметене. І тільки на грубо витесаній статуї посередині острова схитнувся від пориву вітру, незадоволено каркнув спросоння та й знову сховав голову під крило великий чорний морський крук.

Так було сто і тисячу років тому; з першими променями ранку на острів обрушувався холодний шквал, будив нечисленних крилатих мешканців, кидав у липкі пасма всеїдних рослин скупі дарунки моря і мчав далі. І як тисячу років тому, з терас острівця, скептично посміхаючись, дивились на безсиле шаленство хвиль величезні базальтові фігури — німі свідки колишньої величі могутнього племені рапанурів.

Але ось звідкілясь з-під землі почувся глухий гуркіт, і водночас з островом почало коїтися щось дивне; масивні скелі повільно поповзли в різні боки, відкриваючи чітко окреслені круглі та квадратні отвори. З тих отворів казковими квітами зводились мереживні чаші радіолокаторів, дивовижними паростками випинались гострі носи ракет, виростали грибами сталеві ковпаки гарматних капонірів.

Крук незадоволено каркнув, стріпнув крилами, щоб полетіти, але потім заспокоївся. Коли кількома хвилинами пізніше розсунулись скелі поруч статуї і з довгого, яскраво освітленого тунелю з неголосним гурчанням виповзла металева потвора, птах стріпнув крилами вдруге, проте знову лишився на місці: машина зупинилась, а людина, яка вийшла з неї, була беззбройна.

За своє довге життя крук встиг добре зазнайомитися з людьми. Він побоювався їх і водночас зневажав. Ось хоча б і цей підстаркуватий чолов'яга — що він замислив, чого так витріщився?

Довго дивились одне на одного людина й птах. Вони мали однакові пильні холодні очі і якусь ледве помітну схожість: перевтома та хвилювання протягом кількох останніх декад поклали на Кейз-Олове обличчя глибокі, різкі зморшки, зігнули його постать, зробили ніс видовженим і гачкуватим. Довгі фалди чорного парадного фрака скидалися на крила.

Мабуть, і Кейз-Олу впала в око власна схожість з круком. Він криво посміхнувся, підвів догори ліву брову.

— Старий, мудрий круче, не пишайся з того, що прожив довго. Я житиму довше за тебе. А коли вмиратиму — всіх потягну за собою. Людство, мудрий круче, дійшло до межі. Далі йому існувати не варто.

Схрестивши руки на грудях, Кейз-Ол поглянув на північ, туди, де за Бурхливим океаном залягла Континентальна півкуля, — і на його обличчі з'явився вираз неприхованої зловтіхи.

В ці останні хвилини мирного існування людства Кейз-Ол скинув маску. Зникло бажання похизуватись перед сучасниками та історією, лишилась тільки найгостріша ненависть до Союзу Комуністичних Держав і несамовите бажання жити якнайдовше, володарювати, відчувати себе безмежно могутнім.

Він ризикував, кидаючи виклик усьому людству. Якщо вірити фахівцям, зараз на виграш у війні з СКД є шістдесят шансів зі ста. Через рік можливості зрівняються. А ще через рік Монія почне відставати.

Кейз-Ол ризикував, бо досвід Другої всепірейської війни показав, що комуністи здатні мобілізувати такі резерви, про які ніхто навіть гадки не має. І все-таки це був тільки ризик, а не самогубство.

Кейз-Ол ще раз обвів поглядом небокрай, дістав з кишені невелику плескату коробочку і, обертаючи гранчасті важельки, встановив у вічках цифри 24.75 — час початку операції «Блискавка». Натис на кнопку в ніші пристрою.

В коробочці щось задзижчало, спалахнула спочатку зелена лампочка, потім жовта, а слідом за нею — червона. Це означало, що вже ввімкнулись три незалежні одна від одної системи трьох електричних мозків потаємних радіорелейних ліній, по трьох каналах зв'язку до кожної з стартових злагод передано потрібні сигнали, які ввімкнули годинникові механізми.

Отак прозово й просто починалась Третя всепірейська війна.

Ось-ось зірвуться в небо балістичні ракети. Їх не зупиниш і не затримаєш: містер Кейз-Ол, боячись навіть власного вагання, наказав спроектувати пристрої вмикання так, що подати сигнал затримки не можна.

Все продумано. А проте Кейз-Ол переніс момент атаки на двадцять п'ять хвилин раніше, ніж визначалося за планом «Блискавка». Просто на той випадок, якщо Псойс зазирнув до заповітної теки та комусь ляпнув зайве.

— Старий дурний пес! — Кейз-Ол поморщився, згадавши свого зрадливого служника. Вчинок Псойса, так само як і його дивне омолодження, не вміщались у рамки звичайного логічного аналізу, викликали занепокоєння, але злості проти камердинера вже не було. Мей пояснила дуже просто: Псойс, ненавидячи свою колишню коханку, любив сина і