Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Знову розсипавши на лівій щоці агатово-чорне волосся, Гельсінгфорс, гола й поважна, повертає до мене праву щоку. Роздратовано насупивши брови, вона їсть і п’є з таким виглядом, ніби не бажає, щоб я заговорив до неї. Я стримую себе. Мовчки п’ю чай і жадібно їм грінку. Аж дивно, що в мене ще вистачає духу так ласувати маслом, яким Одрі щедро намазала грінки. В Блувіллі нам дають тільки маргарин.

— Про що ви думаєте, докторе? — питає Гельсінгфорс, кидаючи на мене орлиний погляд.

Так і є! Настала моя черга! Цьому молоху постійно потрібна якась жертва. Я збираюсь на силі.

— Про масло на своїй грінці.

— Ви не бачите далі свого носа.

— Таке масло на фінці мені не часто пропонують.

— Вас не турбує ваше майбутнє?

— Ні.

— А ви не надто самовпевнений?

— Не думаю.

— Безперечно, ви гадаєте, що ходите в моїх улюбленцях?

— Ні.

— Як по-вашому, скільки часу все це триватиме?

— Не знаю.

— А знаєте, що буде потім?

— І гадки не маю.

— А хочете знати?

— Звісно, якщо ви скажете.

— Що ж, я дозволю Одрі звинуватити вас у зґвалтуванні, підтверджу її слова, і вас засудять до тюремного ув’язнення й оскоплення.

У своїй відповіді я використовую знання юридичних законів:

— Це тільки в Каліфорнії за стажеві злочини людей засуджують до оскоплення.

— Вам бракує свіжої інформації, докторе. За час перебування Бедфорд на президентському посту усі штати, в тім числі й Вермонт, прийняли такий самий закон, який діє в Каліфорнії.

Я згадую бідолашного містера Б. Й мовчу.

— Ну, то що ви на це скажете? — вишкірює зуби Гельсінгфорс.

— Нічого.

— Хіба ви не бачите, все йде до того, що ви станете скопцем.

Я вирішую пом’якшити розмову.

— Хтозна, може, тоді я теж зроблю пристойну кар’єру в адміністрації президента?

Гельсінгфорс реагує на ці слова в знайомий мені спосіб: вона сміється. А насміявшись, гнівається на мене зате, що я її розсмішив. Вона насуплює брови й холодним, сповненим раптової злості голосом каже:

— Я можу сьогодні запевнити вас, докторе, що ситуація вже досить ясна. Вашу вакцину не запустять у виробництво тут і не дозволять вивезти її за межі США. В міру того, як ви завершуватимете роботу над вакциною, охорона довкола вашої лабораторії посилюватиметься. Відтепер ви повинні розглядати себе як в’язня.

Хоч у цих словах нема нічого такого, чого б я ще не знав, мене проймає холодний піт. Якщо Гільді Гельсінгфорс уже не потрібна навіть видимість моєї свободи, то це означає, що наближається розв’язка.

У горлі в мене пересохло, і я кажу:

— Якщо ви не збираєтеся використовувати вакцину, то навіщо тоді даєте мені змогу доводити роботу над нею до кінця?

Короткий сміх.

— Розумієте, вона мені правитиме за своєрідну заставу. Ви навіть можете не сумніватись: як тільки вона буде готова, я покладу її в надійне місце і не конче тут…

Якщо я правильно розумію, між Бедфорд і моєю співрозмовницею повної довіри не існує. А що мені вже нічого втрачати, то я вирішую контратакувати.

— Як ви можете підтримувати геноцид Бедфорд — ви, хто потайки й далі кохає чоловіків?

Гельсінгфорс глумливо сміється.

— Ваше запитання не зовсім доречне. Я завжди знайду собі стільки чоловіків, скільки захочу. І слово «кохати» теж не зовсім вдале.

— А яке запитання доречне?

— А ось таке: чому я згодилася втратити величезні гроші, які могла б мені принести ваша вакцина? Що ж, я признаюсь вам, Мартінеллі. Я отримала невелику компенсацію… Це й була мета моєї поїздки до Вашингтона. Я її досягла.

Я мовчу. Я навчився боятись циніків. Тепер я надаю перевагу фанатикам на зразок Рут Джеттісон. Зрештою, я відчуваю тільки зневагу до жінки, здатної продати з молотка вакцину, на винайдення якої було витрачено стільки зусиль, і проміняти мільйони людських життів на якусь, хай навіть чималу, суму грошей.

— Ви дивитесь на мене, надто суворо, — каже Гельсінгфорс з робленою усмішкою. — Наче суддя. Одначе тут суддя я! І вся влада теж! У вас зв’язані руки й ноги, Мартінеллі, ви належите мені. І я, повірте, не стану підносити вам подарунків. — Вона вишкірює зуби й сміється. — Прихиліться до мене, Мартінеллі. Настав час, коли я вас проковтну!

Вона знову сміється. А я вдаю, ніби зрозумів її так, що маю підсунути до неї свій табурет. Отож я підводжуся, беру за одну з трьох ніжок табурет — він вельми важкий — і на якусь мить, мить дуже коротку, мене охоплює бажання щосили вдарити ним Гельсінгфорс по голові.

Одначе я цього не роблю. Я одразу ж усвідомлюю, що нездатний стати вбивцею навіть випадково. Я ставлю табурет, але сісти на нього не встигаю. На другому кінці басейну з гуркотом відчиняються засклені двері до вітальні, і з них виходить Одрі в старих чорних джинсах та пуловері. Вона дуже бліда, майже як смерть, обличчя в неї напружене, на шиї повипиналися жили. Одрі йде до нас якось дивно, тримаючи руки за спиною, наче їх там зв’язали, щоб вести її на страту.

Та побачили б ви, з яким виглядом Гельсінгфорс повертається й упивається своїм оком у Одрі! Бідолашна дівчина, гіршої нагоди вибрати вона вже не могла.

Її відділяють від нас якихось метрів десять — такий завдовжки басейн, — і Гельсінгфорс не відриває від неї погляду. Цього погляду я, правда, не бачу, бо