Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

його трон. З цією метою лідер опозиції і його прибічники розробили план операції «Мандат». Здійснити її мав емісар УГВР Буй-Тур. По закінченні роботи експертів він разом з бойовиками повинен летіти у край. Це для нього посадили літак на таємний аеродром і ще раз прокрутили бойовиків на «вертушці», подбали, щоб про те до часу не довідались у проводі Бандери. Все йшло гладко. Лишилося набратися терпіння і дочекатись, поки експерти закінчать формальності.

До кімнати увійшла молода, струнка жінка, одягнена у форму американської військової поліції. Андрій глянув на неї і остовпів. До столу підходила та сама міс, яка влаштувала йому зустріч з Крайніченком. І тижня не минуло, як він бачився з нею в замку Торнау. Звихрились думки, кров припливла до голови хвилею. «Невже знає? Могла підслухати розмову з Федором? Коли так, то ось вона, остання картина драми!» Бачив, як Патриція взяла зі столу аркуші з текстами актів, уважно слухаючи, що їй каже майор, і киваючи на знак згоди головою. Потім глянула на затриманих і раптом здивовано підняла брови. Подивившись на папір, прочитала:

— Лис…

— Я… Я Лис… — проковтнув клубок у горлі Шпинь.

— Підійди сюди.

Грицько довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.

— Усі п'ять пальців умочи в подушечку з фарбою і ось тут у квадратах простав відбитки. Зрозумів?

Процедура тривала недовго. Після Шпиня відбитки на акті залишив Мара. Нарешті настала черга Андрія. Він уже трохи заспокоївся. Підійшов, умочив пучки пальців у фарбу, притиснув до паперу.

— Не так, — усміхаючись, сказала Патриція і взяла його руку в свою. Притискаючи кожен палець до паперу, легенько повертала ним з боку на бік. Довгий, пофарбований у колір крові пазурець накривав його нігті. «Отак вона й Крайніченка тримає в пазурах. — Непрохана думка з'явилась і зникла, але відчуття тривоги загострилося. — Та ні, не могла вона чути, про що ми говорили. Двері бібліотеки були зачинені, а балкон над прірвою, і стіна глуха, без жодного вікна, як і ця кімната». І знову Андрій почув легенький потиск руки.

— Іди.

Він відійшов до гурту.

— Чи є ще які запитання? — звертаючись до комісії, спитала Патриція. Майор сказав їй щось англійською мовою. Вона кокетливо всміхнулася і, повернувшись до затриманих, промовила:

— Ви вільні!

— Як вільні? — запитав сотник. З того, що сталося, він один не розумів нічого. Пат поглянула на нього, як на глухого.

— Комісія вас більше не затримує…

Майор підвівся з крісла. Звертаючись до колег, голосно промовив:

— Дякую за службу, панове! Доки готуватимуть акти для підпису, прошу в сусідню кімнату на келих вина…

Один по одному пани комісари рушили до сусідньої кімнати.

— Хай вам щастить, Андре! — сказала з порога Патриція і зачинила за собою двері. Однак її усмішка ще довго лишалася з Андрієм.

— Ти звідки її знаєш? — запитав Шпинь.

— А тобі яке діло?

Грицько хотів щось сказати, проте змовчав. Увійшов Ромер.

— Забирайте кожен своє, — промовив так, ніби нічого не сталося.

— Що це все означає? — запитав Андрій.

Офіцер звів на нього очі під товстими скельцями й поглянув так, неначе розглядав у збільшуване скло якусь комаху.

В цей час до них підійшов чорнявий пан з брунатним лицем, що сидів до того на лаві в кутку. Голос його прозвучав тихо, але так, що будь-які заперечення виключались:

— Боївку я беру під свою руку. Чи, може, хто не згоден з рішенням Центрального проводу? — Під важким поглядом нового провідника всі опустили очі. — Звуть мене Буй-Туром… Про все інше матимемо час побалакати в дорозі… Я лечу з вами. До світанку нам треба дістатись Карпат.

Патриція повернулась перед світанком. Крайніченка застала в номері вже одягненого.

— Тедді, любий, ти снідав?

— Ні… Чекав на тебе…

— Як це зворушливо… — Вона ніжно пригорнулась до його грудей. — Я бачила його…

— Кого? — спитав Федір, ледве стримуючи хвилювання.

— Ну, того хлопчика, Андре… — Вона виразно показала рукою на схід. — Він уже там… Я тільки-но з Регенсбурга. Їздила на експертизу. Заходжу до кімнати, а він стоїть, дивиться на мене великими очима й не дихає…

У Федора трохи відлягло від серця. Виявляється, Патриція бачила Андрія, а йому здалося, що вона говорить про… Віктора Гайсвінклера. Але ні, вона не могла з ним зустрітися. Віктор подзвонив, що приїде електричкою на Остбангоф, а Пат їздила машиною…

— Поясни, будь ласка, без емоцій, де ти його бачила?

— Я ж кажу, в Регенсбурзі… Там наш військовий аеродром, їх прокрутили на «вертушці».

— На чому?

— Ну от, зразу видно, що ти не розвідник. «Вертушка» — це перевірка тих, кого готують для роботи в радянському тилу. Вони сідають у літак, через певний час над ними з'являється винищувач з червоними зірками на крилах і пропонує сідати на аеродром. Потім з'являються солдати у формі НКВС, і ті, хто надтріснуті, вмить розколюються… Зрозумів? Ти зблід, Тедді… Я зараз накапаю тобі валер'янки.

— Не треба, краще розкажи, як він там?

— Трохи незграбний, але тримався молодцем… Один там у них розкусив ампулу, а твій Андре… Я побажала йому щасливої дороги.

Хвилювання Федора наростало з кожною секундою. Віктор напевне вже чекає? Хоча ні, адже домовились зустрітись через годину. Минуло двадцять хвилин… Так невчасно приїхала Патриція… Як бути? Він відійшов до вікна, прочинив кватирку і сів під струмінь чистого прохолодного повітря. Кортіло розпитати про Андрія, проте зрозумів: підвищений інтерес викличе підозру. Патриція нібито робить усе щиро, але саме це й насторожує.

— У