Андрій Валентинов - Овернський клірик

сподівався, що ревізія книг минеться без «напоумлення тілесного», тож спустився з другого поверху єпископського будинку на перший. Тут, у невеличкій кімнаті для прислуги, яка нині спорожніла, ми домовилися зустрітися із сестрою Цецилією.

Дівчина вже чекала на мене. Її обличчя, освітлене восковою свічкою, приліпленою до підвіконня, здавалося сумним і дуже стомленим.

— Я була в брата Ансельма, — повідомила вона, кивнувши у відповідь на моє вітання. — Йому краще, але лікар каже, що видужувати доведеться довго. І ще нога…

Я присів на високу скриню, яка заміняла тому, хто жив тут раніше, ліжко, й запитливо глянув на дівчину.

— Ви чекаєте сповіді, отче Гільйоме? — усміхнулася вона. — Я не готова. Хоча, зізнаюся, грішна. Дуже грішна.

— Воістину так, сестро, — не хотілося починати з цього, але не я обрав тему. — Ви — черниця, ви — наречена Христова…

— Ходжу в чоловічому одязі, видаю себе за іншу людину, до того ж, дивлюся на деяких чоловіків не так, як належить дивитися сестрі, — підхопила вона. — Грішна, отче Гільйоме!

Сказано це було легко — дуже легко. Занадто легко.

— Не в тому річ, — повільно промовив я. — Ви допомагали д’Еконсбефам. Кому ви допомагали, сестро? Безневинним людям? Демонам? Ви знаєте відповідь?

— А ви?

— Ні. Не знаю. Але я повинен знати! Від цього багато що залежить, сестро Цециліє! Та давайте почнемо з іншого. Чому ви приїхали до Пам’є? Чому видавали себе за Жанну де Гарр?

— Видавала? — на її обличчі знову була усмішка. — Отче Гільйоме, ви, напевно, вже все знаєте. Або майже все. Хто я, по-вашому?

У її очах стрибали бісенята, і я раптом відчув себе цілковитим віслюком. Як же я не збагнув! Святий Бенедикте, як же я міг так схибити? Браслет був не один…

— Браслетів було два! Два однакові сині браслети, які Санксі де Гарр купив у Тулузі!

— Про що ви? — вона, схоже здивувалася, але я не мав сили, щоб стриматися.

— Сестро Цециліє! Ви добряче водили мене за носа, але я цілком на це заслужив! Я побачив браслет, який лежав у підземеллі поруч із тілом рудої дівчини й вирішив, що це Жанна. Жанна де Гарр! Але точнісінько такий браслет був у її сестри. У… У вашої сестри, Жанно!

— Так, — усмішка зникла, обличчя стало сумним і суворим. — Там, у підземеллі, лежить Роза — моя сестра. Тепер ви розумієте, чому я не хотіла спускатися… Її тіло знайшли в озері за тиждень по тому, як вона… як її вбив Арман де Пуаньяк.

Я кивнув — про щось таке можна було здогадатися. І не тільки про це. Варто було лише уважніше подивитися на стрижену голову «брата Октавія». Руду голову. Щоправда, вона зняла каптур лише раз, та й то в темряві. Та все ж таки…

— Розповідайте мені все, сестро Цециліє. Якщо хочете, я вважатиму це сповіддю й нічого не повідомлю кардиналові.

— Мені байдуже, — дівчина похитала головою. — Уже байдуже… Батько й мати від мене відмовилися, сестра мертва, загинув навіть Пуаньяк, якого я колись кохала. І мій нещасний брат…

— Брат?!

— Невже не зрозуміли? — Жанна де Гарр невесело посміхнулася. — Все-таки не здогадалися, святий отче? Пилип д’Еконсбеф — мій двоюрідний брат. Ми з ним дружили змалечку.

Вона відкинулася назад й заговорила повільно, тихим, майже байдужим голосом, немов ішлося про когось зовсім стороннього.

— Ви вже знаєте, отче Гільйоме, що колись д’Еконсбефи жили в Бретані. У їхньому замку служила родина Дагаррів — давно, вже кілька поколінь. У одного з них була надзвичайно вродлива дружина. А сеньйор Гуго був тоді молодий і, кажуть, гарний, крім того, він — пан, а панам не відмовляють. Так народився мій батько — Санксі Дагарр. Усі знали, чий він син, але сеньйор Гуго, певна річ, не міг визнати його. Адже він дворянин, крім того, давній закон забороняє дерґам змішані шлюби. Колись за це карали на смерть…

Вона помовчала, тонкі сильні пальці зчепилися вузлом.

— Потім юрба напала на замок. Мій батько виїхав до Басконії — подалі від тих, хто хотів нашої смерті. Через багато років д’Еконсбефи оселилися в замку біля Пам’є. Ви вже знаєте — колись тут було дерґське капище. Але, клянуся вам, святий отче, д’Еконсбефи — добрі християни!

— Вірю, — кивнув я — Швидше вони вважали демоном мене.

— Так вважав бідолаха Пилип… Лізетта Дапіо теж приїхала сюди, ближче до колишніх господарів. Вона була поганою жінкою, погрожувала донести на д’Еконсбефів, постійно вимагала грошей… Я не жалкую, що вона отримала своє. Батько не любив сеньйора Гуго, мого діда, але не заперечував, щоб я пожила в замку. Я не була служницею, отче Гільйоме! Дід дуже любив мене, ми дружили з Пилипом. Я вчилася…

— А я ще дивувався, звідки дочці акробата знати латину? — вставив я. — Ще й «Світильник»!

— Ну, «Світильником» мене загодовували вже в монастирі, — посміхнулася дівчина. — Дід не давав мені таких книжок. Він був дуже освіченою й розумною людиною. Був…

Вона замовкла, але я не квапив. Тепер уже не потрібно було пояснювати її відданість д’Еконсбефам. Напевно, коли б Жанна була законною спадкоємицею Пендрагонів, поети прославляли б її. Дівчина на стіні замку в облозі…

— Мені добре жилося з дідом. Ми дружили з Пилипом, сеньйор Гуго багато чого мені розповідав… Та все ж довелося піти — через сеньйора Домініка. Ми з ним не в злагоді… Ні, не так — це я з ним не в злагоді, він же просто не вважає мене сестрою. Для сеньйора Домініка я — дочка вілана, з якою можна не панькатися. Словом, дід звелів мені повертатися до Артигата. Коли я повернулася додому, де Пуаньяк уже домовився з Розою про весілля.

Було помітно, що з кожною фразою їй