Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

— Ну, і в якому ж ми класі?

— У шостому, — відповідав я.

— Невже?!

Потім кожний обов'язково звертався до тата й вигукував:

— У вас уже такий великий син?! Важко повірити… Хоча дуже на вас схожий. Дуже!

Мамі теж завжди говорили, що я на неї дуже схожий. Тому я ніяк не міг дійти до якоїсь певної думки щодо своєї зовнішності.

Мама була вродлива, а про тата бабуся якось сказала:

— Красенем його, звичайно, важко назвати…

— І не називай, якщо тобі важко! — розсердився я. — Будь ласка… Але його все одно люблять!

— Я цього не заперечую, — погодилася бабуся. — Чого ти розхвилювався? Зовнішність для чоловіків взагалі не має великого значення.

«Справді, не має», — думав я, бачачи, як усі жінки, які були в залі, по черзі підходили до тата і, бажаючи зробити йому приємне, говорили, що я на нього дуже схожий.

На мене того вечора також усі звертали увагу. І не тільки тому, що я прийшов з татом… Учителька літератури часто каже нам, щоб усі ми, її учні, були по можливості «яскравими індивідуальностями». У тому залі, прикрашеному плакатами й квітами, мені вперше у житті вдалося бути таким, яким хотіла мене бачити наша вчителька: жодного шестикласника, крім мене, у залі не було. І тому я відчував себе цілком яскравою індивідуальністю.

Нарешті всі посідали на свої місця… Я почув своє прізвище й мало був не підхопився, як на уроці. Та виявилося, що це тата вибрали в президію.

— Правильно… — сказала старенька, яка сиділа поряд зі мною. Обличчя у неї було сердите, очі прискіпливі. Від таких людей особливо приємно буває почути комплімент.

Інші, почувши наше з татом прізвище, вголос нічого не сказали, але гучно заплескали в долоні. І я зрозумів, що вони зі старенькою цілком згодні.

«Як шкода, що мама й бабуся не бачать усього цього! — думав я. — Звичайно, я розповім їм… Але, по-перше, тато неодмінно заважатиме. І навіть коли я щось применшуватиму, він скаже, що я значно перебільшую. А по-друге, краще раз побачити, аніж сто разів почути. Це давно відомо!»

Я вперше в житті слухав доповідь! Вона була коротка.

— Молодець! — з похмурим виглядом схвалила старенька, яка сиділа поряд. І кивнула у бік трибуни, яку залишав доповідач: — Швидко впорався.

А я б міг слухати ще!

— Зараз ми поговоримо про кращих людей нашої лікарні, — промовив голова.

Всі у залі притихли і трохи напружилися. Я теж захвилювався. Не за себе, звісно… За тата.

— Ми запросили сюди наших колишніх хворих, — вів далі голова. — Нехай вони скажуть…

Я пильно огледівся, але не міг відрізнити колишніх хворих від просто здорових.

— А хто тут… хворів? — тихо запитав я сердиту стареньку.

— Ти що, не відрізниш?

— Не відрізню…

— Отож-то й воно! — сказала старенька. Помовчала. А потім губи її трохи розтулилися: так вона, мабуть, посміхалась.

До трибуни закрокував величезний чоловік. Мені здалося, що здоровішої від нього людини в залі не було.

— Це Андрійко… — оповістила старенька. І знову по-своєму посміхнулася.

В усіх кінцях залу теж зашепотіли:

— Андрійко… Андрійко…

— Його тут усі знають? — запитав я стареньку.

— Аякже! Він був зовсім слабий. Зовсім…

Я також знав про цього колишнього татового пацієнта.

«Якби вдалося поставити його на ноги! — говорив тато. — Якби мені вдалося!..» Йому вдалося… Колишній хворий стояв на ногах!

Трибуна була Андрійкові по пояс. Він ухопився за неї обома руками, неначе хотів підняти і підкинути вгору.

— Я працюю! — заявив з трибуни Андрійко. — Я граю в хокей! І це тому, що є на світі такі люди… Є така людина…

Я подивився у президію і зрозумів, про кого йдеться: тата не було видно. Він і до цього сидів там, на сцені, в найостаннішому ряду, а тепер і зовсім пригнувся і сховався за чиєюсь спиною.

І ще двоє колишніх хворих сказали, що завдяки татові вони «вдруге народилися». Я розумів, що їм би не хотілося більше народжуватися з татовою допомогою… Але всі вони дивилися на тата так, немов з ним були пов'язані якісь дуже хороші, радісні спогади. А він, між іншим, їх оперував…

Я сидів і робив усілякі фантастичні припущення. «От якби я вчився лише на самі п'ятірки — чого насправді ніколи в житті не буде! — і мене почали б раптом хвалити на шкільних зборах, багатьом би це не сподобалося. Я впевнений…» А тут усі лікарі, медсестри й нянечки так посміхалися, ніби їм самим за щось дякували. «Чому? — думав я. — Мабуть тому, що вони люблять тата…»

А потім відбувся концерт. А потім були танці… І знову до тата підходили жінки: запрошували його танцювати. І я знову жахливо страждав через те, що мама й бабуся не бачать усього цього.

— Я не вмію танцювати… — вибачався тато. — Запросіть краще Андрійка!

— До нього не протовпишся! — відповіла татові молода жінка в білому халаті, яка того вечора, певно, чергувала й забігла на хвилинку.

До Андрійка й справді було важко пробитися. Він більше за всіх танцював, голосніше за всіх сміявся і розмовляв. Неначе хотів довести самому собі, що все це може…

Тато не принижував мене: він жодного разу не глянув на годинник, не сказав, що вже час додому, бо, мовляв, мені час спати чи робити уроки. Ми пішли у гардероб разом з усіма.

Коли ми спустилися униз і тато