Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

неправди, і зумію виконати свою обіцянку. Але треба, щоб ви допомогли мені, щоб запевнили матір, що не буде ні розлучення, ні скандалу, ані судового процесу — нічого. Через кілька днів усе залагодиться. Я прошу, зробіть це для мене…

Збентежений священик кивнув на знак згоди.

— Отже, ви обіцяєте не дати згоди на розлучення, якщо ваш чоловік все-таки наполягатиме?

Якусь секунду Амада ще вагалась.

— Якщо не буде іншої ради, я зроблю це, не дам згоди. — І опустила очі, щоб не зустрітися з недовірливим поглядом співрозмовника.

— Скажіть, дочко моя, коли ж усе це залагодиться? Я запитую про це, щоб мати спокійну совість.

Вона мовчала. Думала.

— До двадцять третього січня, — сказала нарешті тремтячим голосом.

Настала пауза. Обоє хвилювалися. Та ось священик важко звівся на ноги і простягнув руку, яку Амада машинально поцілувала.

— Гаразд! — сказав він. — Я допоможу вам і покладаюся на ваше слово.

Вони рушили до дверей. Амада йшла легкою швидкою ходою, ніби скинула з плечей тягар. Прощаючись, раптом спитала:

— А як там ваші хворі, отче?

Обличчя священика спохмурніло.

— Жах, дочко моя! Замучився я з ними. Це кара господня за злочини порочного віку. А ще злидні, бруд… Особливо отут, у сусідньому кварталі,— самісіньке вогнище епідемії. Цілі сім'ї вимирають… Учора я бачив Томасу, вашу пралю. В неї померла дитина, а тепер ще двійко малих захворіло. Вона сама насилу тримається на ногах. І всі — голодні! Сеньйора Вільялоса, ангел-охоронець цього злиденного кварталу, доручила мені однести їм трохи грошей. Боюся, що й сам занедужаю, хоч, здається, бог ще не ладен кликати мене до себе.

З-за дверей, біля яких вони стояли, тхнуло духом карболової кислоти і ладану — то Хоакіна поливала і обкурювала весь дім, щоб відігнати заразу. Священик скептично посміхнувся, знизав плечима.

— Гай-гай! Даремні намагання! Все одно можеш заразитися, хоч вилий отут усю чисто дезинфекцію.

Усе ще схвильований розмовою, він глянув Амаді в очі.

— Прощайте, дочко моя. Не впадайте у відчай, це не личить християнці. Я бачу, ви трохи збилися з дороги, і печалюсь, бо цей дім для мене — ніби рідна сім'я. Не забувайте, що після віри покора — основна чеснота християнина.

Амада вже не слухала його. Несвідомо стежила, як він узяв свою парасольку, як віддалявся, великий і незграбний, мов ведмідь, плутаючись у полах сутани. Ішов знову туди, де ллються сльози, де панують біль і горе. Хоч він і не поділяв їх, проте робив своє добре діло з оптимізмом міцного здорованя і філософською незворушністю, набутою за шістдесят років життя.

Амада знову лишилася сама. Знову їй стало тужно. Дім, де вона народилась, здавався їй тепер величезною пусткою…

«Мені ніде немає місця!»

Рано-вранці, коли веселі малярі розпочали роботу в кімнатах, що призначалися для брата, Амада, звелівши служниці супроводити її, накинула на плечі легкий плащик і вийшла на вулицю з непокритою головою.

Вона давно вже не виходила з дому. Слуги здивувались, а розгублену Хоакіна кинулась до вікна. Сеньйора де Хакоб кудись пішла! Може, до Марсіаля? Може, помирилася з ним, а вона, Хоакіна, про це нічого не знає? Повз її увагу не пройшло, що Амада бачилася з Марсіалем у бібліотеці і що двері було замкнено майже годину. Знала вона й про те, що вони знову писали одне одному листи. Але ж тільки й того… А що, коли вони хитріші, ніж це їй здавалося, і давно вже кохаються?.. І Хоакіна прожогом вискочила з дому, щоб простежити за молодою сеньйорою.

А Амада йшла до пралі Томаси, про яку казав їй священик. Дорогу добре знала, бо навідувала цю бідолашну жінку щоразу, коли господь посилав їй нову дитину, хоч Томаса була вдова. Служниця, що супроводжувала молоду сеньйору, тремтіла від страху, наближаючись до кварталу, де лютувала епідемія. В його занедбаних халупах жили самі злидарі. Вузькі вулички поросли травою. Подекуди на моріжках паслися кози, шпортались кури. На мотузках сохла білизна. Скрізь було тихо й безлюдно. На дверях біліли листівки, на яких великими червоними літерами було написано: «Інфлюенца», — щоб попередити перехожих про небезпеку.

Наблизившись до Томасиної халупи, Амада звеліла служниці чекати на вулиці, а сама пішла в дім.

У хаті на нужденному голому ліжку лежало двоє дітей. Одне вже задихалося, друге начебто спало. Поряд стояла обшарпана колиска, а на підлозі — брудний матрац. На матраці, загорнута в якесь ганчір'я, заворушилася Томаса — худа, зелено-жовта, розпатлана, з великим животом — вона знову була при надії. Побачивши сеньйору, праля заплакала й почала вибачатися, що на ліжку немає простирадла — останнє пішло на саван найменшенькому. Амада наблизилась до ліжка і поцілувала в чоло обох дітей. Томаса жахнулася: чи сеньйора хоче заразитися?! Мармурове обличчя Амади було спокійне. Вона не думала більше про своє кохання й зовсім забула про Марсіаля. Не думала й про те, що хотіла померти перед двадцять третім січня. Автоматично поралася в цій злиденній халупі, де стояв нудотний сморід, своїми ніжними, випещеними руками прибирала на підлозі, чистила й дезинфікувала брудні речі. Пробула тут кілька годин і пообіцяла прийти увечері. Залишила Томасі всі гроші, які мала при собі. Коли верталася додому, на душі було легко. В ясному небі весело бігли білі хмарки і сяяло усміхнене сонце.

Відтоді почалося для Амади нове життя. Цілі дні вона доглядала хворих. Томасині діти тепер лежали чистенькі, на нових простирадлах, В одній з сусідніх халуп померла жінка, пригорнувши до виснажених грудей дитину. Немовля теж невдовзі сконало. Амада сама загорнула їх у саван і заплатила за похорон. Скрізь була потрібна допомога. Скрізь були хворі. Медики муніципальної служби вже знали Амаду. Знала її і обслуга санітарних карет. Вона відмовилась від щеплення, бо не хотіла жити. Але не думала ні про що, цілком поринувши в благодійні турботи. Чутлива від природи, вона кривилася, коли її