Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

Дуглас уже і так живе за такими барикадами — і вже має відповідний персонал. Оскільки я був змушений віддати владу тих грошей Дугласу лише задля гарантії того, що Майк і надалі лишатиметься здоровим та вільним, — то чому б, заплативши жебраку, не віддати йому ще й увесь головний біль? Я не боюся, що Дуглас почне обкрадати Майка: лише нікчеми і другосортні політики голодні до грошей, а Дуглас — попри усі його недоліки — не нікчема. Досить хмуритися, Бене, — і сподіваймося, що він ніколи не скине цей тягар на тебе.

Тож я перекинув весь тягар на Дугласа і зараз можу повернутися у свій сад. Але, як я вже сказав, гроші — це відносно просто; і колись я це зрозумів. Мене непокоїли «Рішення Ларкін».

Кекстон промовив:

— Я думав, ти втратив весь свій розум, Джубале. Через оті дурниці дозволити їм віддати «почесті» Майку, як монарху... І справді почесті! Заради Бога, Джубале, — тобі слід було просто надати йому усі права, титул та долю, якщо така є, згідно з тією безглуздою теорією Ларкін. Ти ж знаєш, що Дуглас цього хотів, — Джилл тобі казала.

— Бене, хлопчику, — м'яко сказав Джубал, — як для репортера, ти працелюбний та інколи гарно пишеш.

— Оце так дякую, мій фане!

— Проте твої стратегічні ідеї — неандертальські.

Кекстон зітхнув.

— Мені стало краще, Джубале. Я вже було подумав, що у твоєму-то віці ти поступово стаєш сентиментальним.

— Коли це станеться, будь ласка, пристріліть мене. Капітане, скількох ви залишили на Марсі?

— Двадцять три людини.

— І який у них статус згідно з «Рішенням Ларкін»?

Ван Тромп здавався спантеличеним.

— Не думаю, що можу про це говорити.

— Тоді не говори, — заспокоїв його Джубал. — Я зможу здогадатися сам — так само як і Бен.

Доктор Нельсон сказав:

— Шкіпере, ми зі Стінкі — знову цивільні. Я можу говорити, де і як захочу...

— І я теж, — погодився Махмуд.

— ...і якщо вони захочуть створити мені проблеми, вони знають, що можуть зробити з моїми повноваженнями у запасі. Яке право уряд має на те, щоб казати нам, що ми не можемо говорити? Ті дармоїди не літали на Марс. Літали ми.

— Досить, Свене. Я буду говорити; це наші водні брати. Проте, Бене, я б не хотів би побачити це у твоїй колонні. Я волів би колись знову керувати космічним кораблем.

— Капітане, мені відоме значення «не для запису». Проте якщо тобі від цього стане легше, то я ненадовго приєднаюся до Майка та дівчат: я все одно хотів побачити Джилл.

— Будь ласка, не йди. Проте... Це лише між водними братами. Уряд як на голках через ту умовну колонію, яку ми залишили. Кожен, хто до неї приєднався, відмовився від своїх так званих «прав Ларкін», передавши їх урядові — ще до того, як ми покинули Землю. Коли ми досягли Марса, існування Майка надзвичайно все ускладнило. Я не юрист, але розумію, що, коли Майк відмовиться від своїх прав — які б вони там не були, — то, коли прийде час ділити цінності, уряд опиниться на коні.

— Які цінності? — вимагав Кекстон. — Окрім чистої науки, я маю на увазі. Послухай, Шкіпере: я не применшую масштаби твоїх досягнень, — але з того, що я бачив та чув, Марс — точно не цінна територія для людських істот. Чи там є майно, яке й досі класифікують як «знищити після прочитання»?

Ван Тромп похитав головою.

— Ні. Наукові та технічні звіти розсекречені, і в цьому я переконаний. Але, Бене, Місяць був нічого не вартою каменюкою, коли ми вперше там висадилися. Подивися на нього зараз.

— Туше, — визнав Кекстон. — Хотів би я, щоб мій дідусь купив «Лунар Ентерпрайзез» замість «Канадіан ураніум». У мене немає Джубалових упереджень щодо того, щоб бути багатим.

Він помовчав, а потім додав:

— Проте у будь-якому разі Марс вже заселений.

Ван Тром здавався засмученим.

— Так. Але... Стінкі, розкажи ти...

Махмуд продовжив:

— Бене, на Марсі вдосталь місця для людської колонізації... І, наскільки мені вдалося з'ясувати, марсіани у це не втручатимуться. Вони не заперечували, коли ми сказали, що хочемо залишити колонію. Так само вони й не були задоволені. Навіть не зацікавлені. Ми хоч зараз можемо встановити свій прапор та заявити про екстериторіальні права. Але наш статус більше схожий на мурашине місто під склом, які ми інколи бачимо у школах. Я ніколи не міг цього ґрокнути.

Джубал кивнув.

— Точно. Я теж. Цього ранку я не мав найменшого уявлення про справжню ситуацію... За винятком того, що уряд непокоїться щодо отримання від Майка так званих «прав Ларкін». Про все інше я не знав. Тож припускаю, що уряд цього так само не знав, тому сміливо йшов напролом.

— «Сміливість, завжди сміливість» — найгучніший принцип стратегії. У практичній медицині я вивчив, що коли ти несеш найбільші втрати, то приходить час, коли ти мусиш стати впевненим. Згідно з цим законом, коли твій випадок здається безнадійним, ти мусиш вразити присяжних невимушеною впевненістю.

Джубал посміхнувся.

— Колись, коли ще вчився у старшій школі, я переміг у дебатах про субсидії на перевезення вантажів, процитувавши нищівний аргумент з документів Британської Колоніальної Судноплавної Ради. Опоненти нічого не змогли мені на це відповісти... Тому, що не існувало ніякої «Британської Колоніальної Судноплавної Ради». Я вигадав її: повністю вигадав.

Цього ранку я був так само безсоромним. Правління хотіло Майкові «права Ларкін» і марно боялося, що ми могли укласти угоду з Кангом чи з кимось іще. Тож я використав їхню жадібність та хвилювання, щоб витиснути з них остаточну логічну абсурдність їхньої неймовірної юридичної теорії, — публічне підтвердження у безпомилковому дипломатичному протоколі, — що Майк був правителем, рівним самій Федерації, і з ним слід поводитися відповідно! — Джубал здавався самовдоволеним.

— Таким чином, — сухо сказав Бен, — виштовхуючи себе у добре відомий струмок без весла.

— Бене, Бене, — з докором сказав Джубал. — Неправильна метафора. Не каное. Тигр. Або трон. Проте, згідно з їх логікою, вони публічно коронували Майка. Потрібно звернути увагу на те, що, попри давній афоризм про незручні голови та корони, безпечніше бути публічно королем, аніж претендентом на корону у вигнанні. Король зазвичай може відректися від влади, щоб зберегти голову; претендент може відмовитися від своїх прав; але від