Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Хто з нас міг тоді подумати, що трохи більше, ніж за рік, саме він, Леонід Кравчук, проголосить на весь світ Акт Незалежності України?

Л. Кравчук, уже як голова Верховної Ради, часто підходив до нашого ряду на розмову з Драчем: він весь час орієнтувався на РУХ. Може, це були хитрощі, адже Кравчук шахіст, але я нічого не побачив поганого чи підступного в тому, що недавно Президент задекларував готовність спиратися у своїй діяльності на РУХ. Жаль тільки, що розкольники через хворобливі амбіції вибили в нас можливість конструктивно впливати на Президента.

…Людське життя, а особливо політичне, – то самі випадковості, якими керує непізнана і незбагненна закономірність. Це Бог, Провидіння, від яких людство фатально залежне, і часто складається таке враження, що наша праця, боротьба, прогнозування, планування нічого не вирішують, все буде так, як записано в Божих книгах, тож можна спокійно вичікувати свою долю, що й роблять фаталісти і лінивці, не бажаючи знати того, що люди є інструментом вищої сили і що без участі людських рук і розуму вона матеріалізуватися не може, – ми завжди мусимо ходити із закоченими рукавами.

Тенденція значної частини демократичного блоку депутатів, що закликала не входити в державні комуністичні структури, бо тим самим ми підтримуватимемо ворожу систему, яка без нас повинна сама себе зжерти, була глибоко помилковою і, на щастя, в діяльності опозиції не домінувала. 5 червня 1990 року на зібранні у приміщенні Верховної Ради була створена наша опозиція, яка назвала себе Народною Радою, головою ж обрано Ігоря Юхновського. Такої динамічної організованості не чекали від нас партократи, і сам Голова Верховної Ради Володимир Івашко, обраний комуністичною більшістю, був вельми стурбований, коли депутат із Житомира Яків Зайко оголосив з трибуни заяву про створення Народної Ради.

Зал завирував, один за одним вибігали до трибуни завідуючий відділом ЦК КПУ Микола Шульга, секретар Миколаївського обкому партії Володимир Матвєєв, перший секретар Чернігівського обкому Василь Лісовенко – вони, призвичаєні до тоталітарних порядків, вимагали ні більше ні менше як зняття з депутатів, які підписалися під заявою, імунітету; проте Івашко збагнув, що цей лямент нині застрашуючої сили вже не має, тож для заспокоєння, уповаючи на те, що меншість ніколи в радянському парламенті не буде мати права меншості, запропонував надати представникам Народної Ради квоту у Президії, яка відповідала б кількісному відношенню опозиції супроти всього складу депутатського корпусу: нам було виділено сім місць.

Це була велика перемога, хоч крайні праві депутати – Ірина Калинець, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Бойко та інші – вважали згоду Народної Ради на запропоновану квоту’ зрадою національних інтересів, вони ж таки не допустили, щоб Олександр Ємець балотувався на посаду Другого заступника Голови Верховної Ради, і це було катастрофічною помилкою. (Двома роками пізніше Степан Хмара зірве можливість обрання того ж Олександра Ємця головою Служби безпеки України – ось яке державне мислення у людини, яка випадково – а може, й закономірно, якщо брати до уваги ембріональність нашого державного життя – спливла на поверхню політики).

Уявімо лише на хвильку, що з пропозиції Івашка ми б не скористалися і не послали своїх представників у Президію Верховної Ради: чи була б після провалу гекачепістського путчу заборонена в Україні комуністична партія, розпуск якої оголосила саме Президія, в якій на бік демократичної меншості перейшли комуністи – перелякані, а дехто й прозрілий.

Сильних мужів делегувала Народна Рада в Президію – Д. Павличка, І. Юхновського, О. Ємця, Л. Танюка, В. Яворівського; помилилася тільки на одній кандидатурі, і то тяжко.

Я говорив Драчеві, що ця людина мені не подобається, – надто беручка й нахабна, та мене ніхто не хотів слухати, адже не хто інший, а Олександр Коцюба допоміг як юрист Володимиру Яворівському виграти політичний судовий позов з комуністичною газетою «Правда Украйни» – Коцюба зарання завойовував довір’я.

Добре пам’ятаю, як він прийшов на засідання Народної Ради і голосно заявив, що здав партійний квиток і назавше порвав з комуністами. Йому, звичайно, всі повірили, але ж подумалось мені: чому він так ревно афішується, чому ніхто більше про подібне не заявляє, адже серед нас принаймні половина колишніх членів компартії.

Ми дружно обрали Коцюбу членом Президії, і на це найбільше розраховував Івашко: буквально за місяць депутат-дворушник, людина без будь-якої моралі, спонукав заарештованих молодих хлопців Миколу Бердника й Андрія Духовникова, які 22 квітня 1990 року поклали до пам’ятника Лєніну вінок з колючого дроту, покаятися, надламавши цим самим їм хребти (та випростаються хлопці, вини їхньої тут немає), а потім вийняв з шухляди нібито зданий партквиток, був обраний делегатом на останній з’їзд КПУ і став, зрештою, найзатятішим ворогом Народної Ради, як це і личить справжньому яничарові.

Я не бачив у своєму житті більш підлої й послідовнішої у своєму запроданстві людини: Коцюба зовсім не реагує на образи, прилюдне ганьблення, свист натовпу, прокльони жінок – ніби та повія, якій плюють в обличчя, а вона каже, що то манна божа. Один лише раз заволав він у Верховній Раді (і пошкодував потім), вимагаючи, щоб Лесь Танюк попросив у нього вибачення за образу. Танюк здався, вийшов за трибуну і сказав:

«Я перепрошую за те, що обізвав Коцюбу політичною проституткою, і при цьому прошу пробачити ще й Володимиру Іллічу, який такими ж словами обізвав Троцького».

Після арешту в Москві гекачепістів і створення при Верховній Раді комісії з розслідування участі посадових осіб у ГКЧП Олександр Коцюба прийшов на засідання Народної Ради, відкликав набік Михайла Гориня і запропонував йому послуги: він має компрометуючі дані на деяких депутатів. Горинь з огидою прогнав його, тож Коцюба й донині виходить за трибуну й шельмує Раду і навіть самого Президента.

Отакі-то закономірні випадковості…