Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Я не підтримую поки що ідею дострокового розпуску парламенту – боюся небезпечного політичного вакууму, та коли у Верховній Раді займає високу посаду О. Коцюба, коли такі відверті вороги України як М. Башкіров, М. Багров, В. Терехов, В. Рева, А. Корнєєв, С. Остроущенко, О. Чародєєв, які голосували проти Декларації про суверенітет України, проти Акта Незалежності, проти державного прапора і герба, є членами українського парламенту, то хочеться те випадкове для незалежної України політичне зборище розігнати нагайкою з приміщення Верховної Ради, як гнав Ісус міняйлів з храму.

А випадково чи не випадково втік Володимир Івашко до Горбачова в Москву? Не знаю. Я тільки не можу зрозуміти тих комуністичних приреченців типу Івашка, Гуренка, Мороза, які зробили ставку на скомпрометовану партію, що вже розвалювалася на очах, і донині сповідують скомпрометовані у всьому світі комуністичні ідеї.

А випадково чи не випадково став Леонід Кравчук Головою Верховної Ради? Теж не знаю. Але ставки на комуністичну партію Кравчук не робив, і тому обрання його Президентом було закономірне. В нинішній складний для держави час потрібен тільки такий керівник, який має здібності лоцмана і вміє виминати підводні рифи. Я впевнений, що при іншому президентові вже б горіла Україна…

А випадково чи не випадково була ухвалена Декларація про суверенітет України саме під керівництвом Івана Плюща, коли попереднього Голови Верховної Ради вже не було, а нового ще не обрали? Так чи не так, але безсумнівним є те, що в той момент тільки при Іванові Плющеві – суворому й гнучкому керівникові – могла бути ухвалена Декларація. Я й досі не можу збагнути, в який спосіб та чотириденна війна між роз’юшеними, мов гнізда ос, депутатами могла закінчитися прийняттям такого документа.

Пам’ятаю: ми стрімголов збігаємо на майдан до народу, обнімаємося, плачемо, а Іван Степанович трюхикає собі східцями вниз і бурчить під ніс: «Тільки Плюща тепер ніхто не знає, тільки Плюща…» Ми беремо його під руки, виводимо на площу, а там – грімке «слава Плющеві!» (вчора ще було «ганьба!»), й Іван Степанович втирає очі…

І вже не з насмішкою («виключіть другий мікрохвон», «ну, не нада, не нада», «самольот або ж літак уже приземлився»), а з добродушністю передаються з уст в уста мовні «перлини» й жарти Плюща:

«Хай почують люди і депутати»; «Ви не думайте, депутат Воробйов, а слухайте і голосуйте»; «Депутат Заяць, чого ви бігаєте по залу, це ж не в лісі»; «Депутат Корнєєв, не хвилюйтеся, голосуємо поіменно, всі засвітяться, не бійтесь»; «Так кажу вам: буде „різне“, і гарантую, що кожен виступить першим»; «Шановні депутати, держава наша щойно народилася, а ви хочете, щоб вона вже була збудована, – таж дитина у шість місяців не тільки не співає, а й нот не пише».

У червні 1990 року ми обирали Першого заступника Голови Ради Міністрів К. Масика. Володимир Яворівський запропонував, щоб Масик був одночасно заступником з питань чорнобильської катастрофи. В. Черняк підійшов до мікрофона: «Вся наша економіка – катастрофа, а тому Перший заступник має бути заступником з питань економіки». – «А освіта – не катастрофа?» – шарпнулася Ірина Калинець. Я вигукнув з місця: «Пропоную, щоб Перший заступник був заступником з питань катастроф!» Іванові Степановичу стало досить хайдеру, і він зігнав злість на мені: «Іваничук, не вигукуйте дурниць, а голосуйте!»

Парламентські фрашки можна б цитувати й цитувати. їх записує депутат Дмитро Чобіт, має вже цілий том, і я дотепніші порекомендував до друку в журналі «Дзвін».

Але немає серед них чомусь жодної фрашки про депутата з Вінниці його преосвященства Саввіна-Агафангела, цього кагебіста в рясі, за повелінням якого знищено, ніби в часи середньовічних відьомських полювань, безцінний орган у вінницькому Домініканському костьолі, заходами московського патріархату перейменованого на Преображенський собор.

Я зіткнувся з Агафангелом на Першій сесії, коли він, високий служитель церкви, продекламував з трибуни панегірик войовничому атеїстові Володимиру Івашкові й облив брудом греко-католицьку церкву. Після мого виступу проти Агафангела народ, який день у день обступав Верховну Раду, прозвав його Юдою.

Повертається митрополит – у чорній рясі й білому клобуку з пелериною – з обіду й ніяк йому не обминути людського стовповиська, який скандує: «Юда, Юда, Юда!», – а він хреститься й огризається вголос: «Это царство хама…. твою мать!»

Депутат Ярослав Кендзьор, який ніколи не розлучається з відеокамерою, зняв з балкона і передав потім по телебаченню цікаву сцену: сидить собі на засіданні його преосвященство й рахує гроші – складає в рівні стосики карбованець до карбованця, троячку до троячки, десятку до десятки – ось тобі весь духовний світ народного депутата в митрополичому облаченні! Скажіть мені, це випадковість, що такого обрав наш народ, чи фатальна закономірність?

А ще спіймав його Кендзьор на гарячому: останнього тижня Великоднього посту Агафангел з компанією пив у ресторані коньяк і закушував буджениною.

«Ваше преосвященство, – вигукнув вражений Ярослав, – нині ж Страсний четвер!»

«Для прохвоста нету поста!» – відказав підпилий митрополит.

Що ж, Агафангел став прототипом одного з моїх героїв у «Орді».

Коли Головою Верховної Ради обрали Леоніда Кравчука, всі ми відчули, що є серед партократів сили, які добре відчувають політичну перспективу. Тоді, коли Івашко й Гуренко так необачно робили ставку на комуністичну партію, Кравчук складав продуману, хоч не завжди безпомилкову, свою програму, – і коли вже пішло на парламентські фацеції, то я зацитую кілька висловів Леоніда Макаровича – не для насмішки чи дружнього шаржування, а з тієї причини, що вони якоюсь мірою характеризують його сутність – хитрого, мудрого, обтічного,