Башлер Жан - Нарис загальної історії

що індивідів сильно спонукають до того, аби вони самі займалися власними справами і не надто розраховували на те, що хтось це робитиме за них.

Найважче пояснити найделікатніше запитання: як могла народитися відданість щодо спільного блага або відчуття громадського? Ця проблема стоїть неоднаково перед політиками і громадянами. Для політиків проблема полягає в тому, щоб поставити ті пристрасті, які штовхають їх займатися політикою (амбіції, жадоба, скупість, марнославство, пихатість), на службу спільному благу, а не навпаки: прагнути зайняти політичну позицію, щоб обслуговувати свої пристрасті. Другий порив природніший і стихійніший, ніж перший, який передбачає певний примус або навчання. Для громадян проблема полягає в тому, щоб спромогтися переконати себе, що політика спрямована на загальні інтереси. Це переконання не є само собою зрозумілим, адже за винятком дрібних груп, де спільність деяких інтересів помітна одразу, громадянин може піддатися двом природнішим спокусам. Одна з них примушує його вважати, що політика — це справа політиків, незалежно від того, іде це на добро — «цим займаються керівники» — чи на зло — «усі вони злодії». Друга спокуса змушує його входити до складу клієнтели патрона — політика і злодія — і мати з цього зиск. Варіантом для демократичної політичної еліти було наслідувати приклад політичної еліти, яка виринула з реставрації монархій і виникнення держави: служба державі була визнаним обов’язком князів, можновладців, аристократів, чиновників тощо. Щодо громадян, то їх виховував у дусі розуміння поняття спільного блага одвічний досвід на місцевому рівні, у сільських і міських комунах, якими керували селяни й міщани, а також у незліченних цехах і об’єднаннях, якими також керували самі їхні члени. Крім того, їм прищепили переконання, що «Держава — це ми», за допомогою нації як морфології.

Оригінальність ситуації та слушність наведених пояснень краще помітні при порівняння з іншими прикладами. Китайському народові, який ніколи не мав жодного досвіду самостійного керування спільними інтересами, навіть на най-локальнішому рівні, варто було б вийти за сімейне коло, їм було б надзвичайно важко не використовувати політичні позиції, утворені демократичними процедурами, задля отримання з них приватних вигод. З протилежних причин, але з однаковими результатами племена банту, які не мають жодного досвіду центральних політичних органів, не зможуть уникнути, якщо такі органи будуть штучно нав’язані їм ззовні, відвертання їх від їхньої законної цілі на користь родових і етнічних інтересів.

Ми візьмемо революції як показовий вираз демократизації. Слово «революція», як і слово «демократія», надто навантажене історією та змістом, щоб можна було уникнути потреби уточнити, що саме воно означає. За застарілим уже значенням ідеться про перехід від «кругового руху» до «розриву». Щоб уникнути плутанини та змішування, краще вживати термін «перетворення» для позначення різких і глибинних змін, а термін «революція» залишити для поняття «політичне перетворення». Політична ексклюзивність терміна приводить або до широкого вжитку на позначення будь-якої незаконної передачі політичної влади, незалежно від напрямку та способу передання — державний переворот, палацова революція, громадянська війна тощо — або до вжитку вузького й зарезервованого за політичними перетвореннями широкого розмаху з огляду на їхній спосіб актуалізації та/або їхній сенс. Вузький ужиток потребує критеріїв поняття «широкий розмах» та означення напрямку процесу. Розмах може мати дуже широку градацію: від м’якої зміни політичного режиму — англійська революція 1688 р. або датська революція 1848 р. — до найжорстокішої громадянської війни — російська революція 1917-1921 рр., — не забуваючи про тривалі «проміжні періоди», заповнені різними подіями, які можна віднести до політичного перетворення — китайська революція з 1911р. або навіть з 1848 р. до 1949 р.

Важливо з’ясувати напрямок, але для цього потрібна Архімедова точка опори. Вона може бути ідеологічною і визначати дві полярно протилежні можливості: бувши в одному сенсі «прогресивною» революція йде в напрямку історії й модернізації; бувши в певному сенсі «реакційною», вона реставрує немодерну ситуацію, яка може бути домодерною або антимодерною. Нейтральну Архімедову точку можна знайти в революції, яку можна розуміти як входження в традиційний історичний матеріал модерної демократії. У цьому вузькому та нейтральному сенсі революція так само типово європейське явищем, як і нація, з тією різницею, що її можна імітувати за межами Європи. Така ймовірність слугує основою для гіпотези про створення чи не створення за межами Європи умов, що уможливлюють демократію. Там, де такі умови створені, відбувається демократична революція європейського типу. Коли ж таких умов немає, можна стверджувати, що гору візьмуть або прогресивні, або реакційні ідеологічні версії, пропонуючи викривлені версії революції.

Якщо зупинитися на вузькому й нейтральному сенсі, постають два окремих запитання. З одного боку, революція є певним моментом розвитку — моментом перетворення одного політичного режиму на інший. З іншого боку, це процес і сукупність подій, які виражають перетворення. Процес викликає додаткове запитання: чи є вияви перетворення суто випадковими або ж вони йдуть за певним сценарієм?

Революція як момент виводить на складну проблематику. Природою моменту є саме перетворення помірної ієрок-ратії до демократії й навіть, точніше кажучи, перенесення частки «кратія» від «ієро» до «демо»: суверенітет уже базується на владі, народженій силовим переворотом і узаконеній ідеологією; відтепер він спирається на тих, хто слухаються і делегують свою владу. Лишається з’ясувати, хто саме належить до кола осіб, які делегують владу, та уникнути лінгвістичної пастки, яку ставить частка «демо» в слові «демократія». «Народ» можна розуміти або як абстрактний колектив — у модерному контексті неможливо не плутати його з нацією, — або як спільнот одиниць діяльності — у цьому контексті ототожнення з індивідом неминуче. Законно тільки друге тлумачення, оскільки демократія ґрунтується на керуванні та на делегуванні влади вільними дієвцями іншим вільним дієвцям, які вважаються компетентними для ведення колективних справ. Змішування конкретних «людей» з абстрактним «народом» є точною ознакою ідеологічного викривлення, оскільки воно веде, з огляду на мовчазність цієї абстракції, прямо до призначення речників і представників народу, які якнайшвидше подбають про те, аби відокремити себе від людей, яких вони тиранізують іменем народу-

Відповідна ієрократія помірна завдяки контрвладі, найефективнішими представниками якої виступають аристократи та міщани — соціальні еліти, які утворюють із себе приватні центри прийняття рішень. З огляду на цю обставину демократія має всі шанси виникнути спершу в своєму аристократично-олігархічному варіанті. Демократизація в сенсі розширення суверенітету — помпезне й неоднозначне слово, яким позначається гарантована дієвцям свобода слухатися тільки за своєю згодою —