Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

за них. До його «банди» входили переважно, так само як і він, поети-неокласики, дослідники мови і учасники Вищого літературного семінару при Київському університеті.

Поруч з іншими звинуваченнями «троцькізм» також стояв на порядку денному, і в міру того як чистка тривала, цей закид ставав навіть ще фатальнішим, ніж інкримінація націоналізму. Починаюча від 1935 р. «троцькістів» знаходили в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах, у видавництві вже сильно вичищеної Української Радянської Енциклопедії, в Інституті народної освіти у Ворошиловграді тощо. У 1937 р. було заявлено, що троцькістські групи існували в усіх українських містах.

Уся згубність розгрому української культури наочно виступає у цифрах. Згідно з однією оцінкою, зникли приблизно 200 з 240 письменників України (за іншими підрахунками 204 із 246). Із тих, що вціліли, один утік за кордон, семеро померли природною смертю, що залишає нам 32 чи 34 письменники, які або стали лакизами режиму, або перестали існувати як творчі особистості. А із приблизно 84 провідних дослідників у галузі лінгвістики ліквідували 62.

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено. Навіть Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, поневолення та всілякі інші різновиди бюрократичного хуліганства не набрали таких жахливих масштабів, як на Україні, у боротьбі проти могутніх таємних прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності».

Драконівські заходи, впроваджувані Сталіним, мабуть, здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони все ж виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і врешті вижити.

* * *

У наші часи термін «геноцид» часто вживають суто риторично. З цього погляду варто нагадати текст резолюції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., яка увійшла в силу 1950 року і яку СРСР ратифікував у 1954 р. Ось деякі витяги з неї:

«Стаття 1. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що геноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, — це злочин за міжнародним правом, якому вони зобов'язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність».

«Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

вбивство членів групи;

заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи;

зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи;

примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої».

Здається, немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до Радянського Союзу за його дії в Україні. Таким, принаймні, був погляд професора Рафаела Лемкіна, автора проекту резолюції.

Але справа, мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці події. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в селах, де вмирали з голоду, — це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася ця нація.

До речі, «Большая Советская Энциклопедия» визначає геноцид як «породження імперіалізму, що загниває».

14. Кубань, Дон і Волга

На схід від кордонів України, на нижніх просторах Дону і по той бік Азовського моря, у рівнині, що простягається до калмицьких степів, лежали території, заселені переважно козаками та українськими селянами. Між першими були, зокрема, донські козаки — спільність російського походження, яка розвинула, проте, свій власний діалект. Недарма під час колективізації для так званих «двадцятип'ятитисячників» надрукували спеціальний «Донской словарь», — місцеве населення лише з великим зусиллям сприймало їхню мову.

На відміну від донських кубанські козаки походили з України. Вони були безпосередніми нащадками запорожців, які після ліквідації росіянами Січі 1775 року спочатку втекли на турецьку територію, але пізніше повернулися і переселилися на Кубань, ставши ядром Кубанського козацького війська, яке таким чином було законним спадкоємцем давньої республіки на порогах.

Кубанських козаків та українських селян, які переселилися на Кубань слідом за ними, разом з іншою людністю Північного Кавказу оцінювали на початку XX ст. числом 1305 тис., а перед революцією населення Кубані становило 2089 тис., з яких 1037 тис. були козаки.

За царату козацтво як військова сила перебувало в розпорядженні уряду — і під час війни, і у випадках придушення бунтів і революційних демонстрацій — і часто було досить ефективним знаряддям режиму. Роль козаків у такому жахливому явищі, яким були погроми, також добре відома. Взагалі слово «козак» у Росії часто вживали стосовно вояків усіх видів кавалерії, а також кінних поліцаїв, що утруднювало ідентифікацію козацтва для західних дослідників.

Козаки являли собою багато в чому привілейовану та досить вільну мілітарно-сільськогосподарську громаду. Рівень їхньої освіти перед революцією князь П. Кропоткін у своїй статті в Британській Енциклопедії характеризує як вищий від пересічного російського рівня.

У безладді 1917–1918 рр. козаки проголосили свої землі незалежними. Загалом вони схилялися в бік білих армій, до яких приєдналися численні донські лідери. Але це не було одностайним, як показує Михайло Шолохов у своїй епопеї «Тихий Дон». Він також дає зрозуміти, що багато козаків, котрі спочатку досить прихильно ставилися до червоних або принаймні трималися нейтралітету, були змушені до активного опору більшовицькому теророві.

На Кубані та на Дону комуністи були навіть слабкіші, ніж в Україні. Більше того, козаки становили для них складнішу проблему з інших причин. На відміну від українських селян їхні традиції, організація, весь спосіб життя мали військовий характер. До того ж козацькі станиці були не тими осередками, які можна було придушити купкою міліціонерів, а великими селищами аж до 40 тис. мешканців, якщо не більше.

У 1922–1923 рр. і у 1928 р. відбулися козацькі повстання. Взагалі боротьба за колективізацію проходила на цих теренах украй напружено. У листопаді 1929 р. тут було розквартировано значні військові з'єднання. На додаток до міліційних частин на Дону розмістилися 14-та Московська стрілецька дивізія та ще дві дивізії для підсилення військ Північно — кавказького округу.

Ми не маємо наміру знову описувати процес розкуркулення та колективізації у цих районах, хіба що зазначимо виняткову впертість опору та утримування досить високої пропорції одноосібних господарств аж до 1933 р. — попри найсуворіші заходи більшовиків. Зокрема, було депортовано велику кількість дорослого населення, а з числа молодих людей, мобілізованих на дорожні роботи, багато померло. Врешті-решт влада