Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

часом сонце заходило, а сутінки тихо спускались на землю. Тут він раптом пригадав, що уже час гнати худобу, зірвався на ноги й гукнув на корів. Дорога йшла повз могилу. Щойно він порівнявся з нею, як почув глухий удар. Зиркнув на вершок і побачив, що звідти виходить тонкий вогняний струмінь з блакитнуватим вилиском. Він витягався у повітрі, наче стріла, далі верхній кінець починав загинатися донизу, а нижній відділятися від землі, і піднімався він доти, доки не зробився верхнім. Тоді нижній почав тікати в землю і поволі потяг за собою весь струмінь. Охрім стояв як укопаний, чекаючи на невідомо що, але марно.

— Скарб! — сказав Охрім. — Скарб перегорає! Видно, мені на роду написано його здобути. Він сам тепер мені про себе вістку подав.

З тривогою і острахом квапився Охрім додому. Поки дійшов до села, страх поступився місцем надії, вже бачив себе власником багатства, якого вартості не міг собі навіть уявити, бо не вмів рахувати далі ста. Коли він роздав корів і прийшов до хати, у ньому вже загніздився інший острах — щоб ніхто не підглянув його скарбу і не скористувався ним поперед нього.

— Ну, жінко, — сказав Охрім, оповівши усе, що бачив, — тепер ми з тобою не будемо кланятися абикому за шматок огризка, не буду я мокнути на дощі за проклятою чередою. Може, в тій могилі грошей так багато, що ми і панам за себе заплатимо, і вольну випросимо. Перейдемо у вільне село, станемо жити-поживати, щодня їсти вареники, та сало, та мед, а ти ходитимеш уся розцяцькована… рукави на сорочці вишиті… на шиї коралі червоні, ще й очіпок тобі куплю славний, весь золотий! Га, жінко?!

Охрімиха віддавалася солодким маревам про шати незгірше провінційної панії, коли її чекає мандрівка до Петербургу. Та небавом уява Охрімихи дійшла до межі, за якою пам’ять відмовляла в матеріалі, а у винахідливості відмовляла природа. Обоє вирішили негайно піти й викопати скарб, доки їх інші не випередили.

— Ходімо вже! — вигукнула жінка.

— Е, кат його матері! У нас тільки одна лопата, та й вона тупенька. Не скоро такою докопаєшся, а скарби кладуться глибоко. Катай-но, жінко, чимдуж до сусідів, поки вони спати не лягли та й позич лопати. Скажи, що мовляв, грядки копатимеш зранку.

Жінка побігла до сусідки. А та, тільки-но почула, що Охрімисі спотребилася лопата, так і пирснула сміхом:

— Либонь, твій чередник вистежив скарб у могилі. А тепер ви збираєтесь цеї ночі добути його.

Все це збило з пантелику Охрімиху. Вона розгубилась. Як? Щойно тільки удвох обговорили, а вже всі знають? Оце лишенько! Вона божилась, запевняла всіма святими, прирікала на сухоти свої руки, ноги на злам, а дітей на погибель, якщо чоловік її щось подібне бачив. Сусідка, маючи її за трохи дурнувату, навіть не запідозрила, що потрапила в саму правду, і давай далі під’юджувати для сміху:

— Еге, бреши більше! Та се ж твій чоловік сьогодні побачив вогненого змія над могилою і тепер хоче з тобою добути скарб!

— Та щоб йому язик всохся! — скипіла Охрімиха. — Це все він, дурень, вам набрехав! Не вірте йому. Це йому щось привиділося, а там же ніякого скарбу нема, от присяй-бо, що не брешу. Оце дурень! Ще не встиг побачити, а вже розпатякав! То це він до вас заходив? А чого ж мені нічого не сказав?!

Кулина (так звали господиню) й цього разу нічого не запідозрила, бо звикла дивитися на сусідку з насміхом. Всі її так віддавна мали за лінюшку, що було дуже дивним чути від неї прохання позичити лопату. Кулина одначе дала сусідці лопату, примовляючи:

— Ну, копайте, копайте, та не забудьте й зі мною поділитися, коли знайдете.

Прибігла Охрімиха додому та й взялася сварити чоловіка за те, що він бігає до сусідки й усе розказує. В її серце закралися ревнощі і, не владаючи собою, замахнулася вона вже лопатою. Охрім і собі схопив лопату, але далі й квит, обоє вчасно схаменулися, обмежившись лайками. Нарешті Охрім упав на коліна перед образами і накликав на себе усі хвороби, якщо й справді куди-небудь заходив з поля і говорив з кимось про марево. Тоді Охрімиха вирішила, що Кулина відьма і зарані змовилася з духами, щоб перешкодити їм дістати скарб.

— Хоч вона і відьма, — сказав Охрім, — а все таки скарб дістанеться нам, тому що він мені з’явився. А кому він з’явився, тому й дістанеться.

Взявши по лопаті, подались вони в поле.

— Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітніми страхами, але ми боятися не повинні. Бо все це одна тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо.

Охрім сміливо збіг на могилу і взявся копати.

— Чи ти ба! — вигукнув він, прокопавши з півсажня. — Оце як легко копається! Так і здається, ніби яка сила тобі землю підкидає з ями.

— На що вже я жінка, але теж не втомилася, — підхопила Охрімиха.

Копають годину, копають другу, ось уже яма на добрих чотири сажні. Раптом Охрімова лопата голосно дзенькнула.

— Скарб! — скрикнули водно обоє.

І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана.

— Як же ми його витягнемо? — бідкалася Охрімиха.

— А навіщо його витягати? Ось покришка, треба підняти її. Ми виберемо з казана все, що там є, та й покинемо порожнього казана. Нехай потім хто хоче цмокає над ним губами.

З тими словами приклав Охрім свою лопату під край накривки. Але в ту мить під землею загуло й казан шубовсьнув під землю, залишаючи за собою глибоку яму, котра засипалася відразу ж землею.

— Не дається! — вигукнув Охрім. — То все бісова Кулина!

— Не який інший чорт! — підтвердила Охрімиха.

Обоє, зітхаючи, вибралися з ями, а вслід їм осипалася земля, котру вони випорпали, і могила знову виглядала неторканою.

Щастя було так близько і зникло. Охрімові стало гірко, але він готовий був примиритися з долею і розлучитися з чудовими надіями. Але не такою була його половина. Вона була впевнена, що тільки підступи Кулини завадили їм. І наступного дня, коли чоловік погнав худобу на пашу, подалася до сусідки.

— Бог з вами, сусідко, — сказала Охрімиха, — не захотіли ви нам добра. Бог з вами.

— А що, не дався скарб? — спитала Кулина, не відаючи