Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Все одно не бреши.

— Я брешу лише в разі конечної потреби, — відступився Майло, опустивши на мить очі, і тут же підморгнув з переможним виглядом. — Ця штука навіть краща за звичайний зефір, їй же богу! Це зефір із стопроцентної бавовни! Йоссар’яне, допоможи мені її збути! На, доїж це, тоді, може, й вони всі їстимуть! Адже єгипетська бавовна — найкраща у світі!

— Так, але вона нестравна, — із притиском мовив Йоссар’ян. — їх од неї знудить, невже не ясно? Чого ти сам не скуштуєш, як мені не віриш?

— Та я вже куштував, — понуро буркнув Майло. — Мене теж знудило.

Трава на цвинтарі була місцями жовта, як солома, а місцями блідо-зелена, як варена капуста. Невдовзі капелан одступив од могили, і бежеве півколо людських постатей почало потроху розпливатися, немов уламки розбитого корабля. Люди мляво потяглись до машин, що чекали їх уздовж курного, вибоїстого шляху. Капелан, майор Майор та майор Денбі, похнюпившись, прямували до своїх джипів, але між собою не розмовляли і тримались один від одного на відстані принаймні кількох кроків.

— От і по всьому, — мовив Йоссар’ян.

— Так, це кінець, — похмуро погодився Майло. — Цілковита безнадія. Мені амба. І тільки через те, що я дозволив цим дармоїдам самим приймати рішення. А яка може бути комерція без дисципліни? Це буде мені гарний урок. Наступного разу я знатиму, кому і що дозволяти.

— А чом би ти не продав бавовни урядові? — байдуже промовив Йоссар’ян, не відриваючи очей від гробарів у смугастих робах, що вправно кидали в могилу повні лопати мідно-червоної землі.

— Це для мене справа принципу! — жорстко проказав Майло, рішуче відхиляючи таку ідею. — Уряд існує для того, щоб урядувати, а не для того, щоб торгувати, і я був би не я, коли б став уплутувати уряд у мої справи… Хоча справді діловий уряд не може не сприяти діловим людям! — майже одразу, ляснувши себе по лобі, пригадав він і провадив далі жвавіше: — Це слова Колвіла Куліджа, президента США, — отже, це правда. А що жоден сучий син не хоче відкупити в мене моєї єгипетської бавовни, то як же я на ній зароблю, якщо мій рідний уряд у мене її не відкупить? Адже це його прямий обов’язок, правда? — Тут Майло раптом скис, обличчя його знову стало понурим та заклопотаним. — Тільки от яким чином примусити уряд це зробити?

— А ти дай у лапу кому слід.

— Щоб я давав хабара? — Такої образи Майло не чекав. Він аж утратив рівновагу і мало не звалився з дерева — на цей раз він таки скрутив би собі в’язи. — І тобі не соромно? — суворо ганив він Йоссар’яна. Спопеляючим вогнем праведного обурення дихали його роздуті ніздрі: ще мить, і, гляди, задимлять оті рудуваті вусики над міцно стуленими губами. — Підкуп або хабарництво карається законом, і ти прекрасно це знаєш, — напутливо мовив він. — Але ж одержання прибутку — цілком законна річ, га? Виходить, підкуп заради одержання чесного прибутку не може каратися законом. Ну, звичайно, не може! — впевнено вигукнув він, та вмить знову гірко скривився. — От тільки кому я дам того хабара?

— О, про це не турбуйся, — криво посміхнувшись, заспокоїв його Йоссар’ян. У цю мить сонну тишу розірвало двигтіння моторів — то джипи й санітарна машина заднім ходом виїздили на дорогу. — Ти лиш наготуй добрячого хабара, а лапа сама знайдеться. І, головне, грай з відкритими картами, нічого не приховуй. Кажи відверто, чого тобі треба і скільки ти за це готовий дати. Бо ж варто їм побачити, що ти соромишся чи вагаєшся, і ти вже вскочив у халепу.

— Слухай, Йоссар’яне, а давай-но провернемо це разом, — запропонував Майло. — Я не довіряю хабарникам. Врешті, це ж ті самі грабіжники, тільки без ножа.

— Не бійся, все буде гаразд, — запевнив його Йоссар’ян. — А як трапиться якийсь клопіт, кажи, що безпека країни вимагає режиму найсуворішої урядової закупівлі єгипетської бавовни.

— Але ж так воно і є,— врочисто підтвердив Майло. — Монопольна урядова закупівля єгипетської бавовни значно зміцнить обороноспроможність Америки.

— Звичайно, зміцнить. Та коли й це не допоможе, додаймо від цього залежить добробут тисяч американських родин.

— Од цього справді залежить добробут мільйонів американських родин!

— От бачиш, — мовив Йоссар’ян. — У тебе виходить краще, ніж у мене. В твоїх устах це навіть схоже на правду.

— Бо це і є правда! — проголосив Майло. До нього вже повернулася самовпевненість.

— Авжеж, авжеж. Головне — і далі говори це з такою самою переконаністю.

— Востаннє питаю: хочеш діяти разом зі мною?

Йоссар’ян заперечливо похитав головою.

Майлові несила було марнувати час. Він рвучко запхав до нагрудної кишені рештки свого «бавовняного зефіру» і обережно поповз уздовж гілки до стовбура. Потім, незграбно обхопивши обіруч гладенький темно-сірий стовбур, почав злазити додолу, весь час зісковзуючи своїми слизькими шкіряними черевиками й ризикуючи от-от зірватися й таки скрутити собі в’язи. Та на півдорозі Майло раптом передумав і знову подерся вгору. Дрізки кори заплуталися в його вусиках, спітніле обличчя було червоне від натуги.

— І все-таки не ходи голяка, одягни форму, — заклопотано порадив він Йоссар’янові.— А то, боронь боже, це ще ввійде в моду, тоді я довіку не позбудуся цієї проклятущої бавовни.

25. Капелан

Уже не вперше за останній час капелана мучили тяжкі роздуми: що ж воно діється на білому світі? Як це терпить бог? І як тут зберегти силу духу та переконання? Бути священиком-анабаптистом в армії США, навіть якщо і все гаразд, річ непроста: без твердої віри — це нестерпна мука.

Всілякі горлодери нагонили на капелана страх. Напористі хами, як-от полковник Пескарт, примушували його перебувати в постійному стані безпорадності й самотності. Куди б він не поткнувся, в армії його всюди мали за чужака. Мало того, що солдати й офіцери ставились до капелана зовсім не так, як до всіх інших солдатів та офіцерів, — навіть військові священики інших віросповідань виявляли один до одного куди більше приязні, аніж до нього. В світі, де успіх — єдине мірило доброчесності, йому судилось бути невдахою. Він з болем усвідомлював, що йому фатально бракує церковницького апломбу і того елементарного «savoir-faire»,[38] уміння жити, на які спиралося процвітання бізлічі його колег інших віросповідань чи із інших сект. Доля просто не приготувала його для успіху. Він вважав себе бридкою істотою, а єдине, про що мріяв од зорі до зорі,— це бути вдома, біля рідної дружини.

Насправді ж відкрите, бліде, тонке, немов вирізьблене з пісковика обличчя капелана було напрочуд гарним і цілком гармоніювало з його