Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

і якби знайшли — його могли б вигнати зі школи, а мене — з роботи… Навіть гірше. Його могли відправити в спецшколу, а мене…

— За що?!

— Ну я ж кажу, що тепер цього вже не зрозуміти…

Листопадовий ранок гірший за ніч. Темрява, мряка.

О п’ятій ранку вмикається перший у будинку водопровідний кран. Потім другий, третій… Кроки на сходах, хтось викликав ліфт.

Лідка захрипла. Замовкла; вікна сусіднього будинку одне по одному заливались яєчно-жовтим світлом.

Вона ніколи не думала, що ЗМОЖЕ. Так легко і просто розказати, і навіть заново пережити, і навіть майже без гіркоти.

— Я підірву цю газету, — пошепки сказав Андрій. — Підірву к бісу.

— Андрійку…

Тиша.

— Мамо, я так їх ненавиджу.

— Не треба.

— Мамо! Якщо хтось тебе скривдить — я вб’ю його! Я так заприсягнувся, коли мені було років дванадцять. Присягнувся кров’ю!

— Андрійку…

Геть соплі. Ніяких сліз.

Лідка давно забула, як плачуть.

* * *

Пізнього ранку— Андрій пішов до ліцею, на другий урок — Лідка зателефонувала за номером, указаним на візитній картці з готелю, і попросила з’єднати з постояльцем Артемом Максимовим із п’ятсот другого номера.

Чекати довелося хвилин десять.

— Алло…

— Привіт, Максимов.

— Лідонько?! Лідо, який я радий…

— Не радій передчасно. Я телефоную, щоб сказати тобі, що твою пропозицію відхилено.

— Лідо…

— Ти можеш писати мені й надсилати листівки на свята. Наступного року я збираюсь на конференцію у ваші краї — якщо матиму час, зідзвонимось.

— Лідо…

— Усе, Артемчику. Рада була тебе бачити. Та саме зараз у мене надто багато справ. Що ж до газети «Пікант», то можеш вчинити на свій розсуд. Можеш давати інтерв’ю, не давати інтерв’ю. Мої взаємини з цією газетою скінчились.

Поклала слухавку й відразу набрала номер адвоката.

Розмова забрала ще десять хвилин.

Потім, попорпавшись у записнику, зв’язалась із газетою «Вечірнє місто» й домовилась про невелику статтю в завтрашньому номері.

Потім, подумавши, набрала ще один номер. Із пам’яті.

Чекати довелося довго. Лідка вже втратила надію почути відповідь.

— Алло…

— Здрастуй, Славо. Як твій артрит?

Мовчання.

— Це Ліда Сотова, якщо ти мене не впізнав… Дякую, Славо, що ти взяв на себе зусилля просвітити мого сина стосовно мого минулого. Я думаю, тобі буде приємно почути, що ми з Андрієм узяли до уваги твою інформацію… Мало того, один наш друг задумав написати сльозливу мелодраму на основі наданого тобою матеріалу. Тебе вносити до списку консультантів?

Сопіння в слухавці. Гудки. Лідка коротко посміхнулась.

* * *

«Якийсь час тому газета „Пікант“ розмістила один за одним наклепницькі матеріали, що поливають брудом професора інституту екстремального прогнозування ім. А. І. Зарудного Лідію Анатолівну Сотову. Лідія Анатолівна подала в суд на вищепойменовану газету, однак сьогодні позов було відкликано. Ось що повідомила професор Сотова нашому кореспондентові:

— Першим моїм бажанням було відновити справедливість і зажадати від газети відшкодування моральних збитків. Однак час показав, що газета „Пікант“ справедливістю не цікавиться нітрохи, а будь-який суд для неї — усього лише нагода для ярмаркової вистави. У мене вистачає грошей і без виплат від жовтої газетки, а моє добре ім’я нітрохи не потерпає від потуг „Піканта“ заляпати його лайном. Через почуття гидливості я відкликаю свій позов проти „Піканта“. Відтепер я вважаю не гідним себе звертати увагу на мешканців „пікантної“ клоаки…»

(Вечірнє місто, 30 листопада 18-го року)

* * *

Андрій прийшов із ліцею з синцем під оком.

— Покажи руки…

Суглоби пальців були обдерті до крові. Ото так.

— Ти переміг?

— Аякже, — син щасливо усміхався. — Вони просто не чекали…

— Вони? Скільки?

— Та неважливо, бились-бо двоє лиш… А я, ти знаєш, зрадів. Мені так хотілося когось за тебе побити!

Лідка закусила губу, щоб приховати зрадливу дурнувату усмішку:

— Ти чого, Андрійку? Ти ж ніколи не був таким агресивним!

— Я агресивний. Я страшенно агресивний. Агрррр!

І вже пригортаючи сина до свого волохатого халата, Лідка втупилась очима в настінний календар із краєвидами узбережжя.

Грудень. Вісімнадцятий рік.

Три роки до апокаліпсису.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Знову весна.

Просто біля Лідчиного під’їзду вилізла з-під асфальту кульбабка. Щиро-жовта, відчайдушна і зла; саме такими бувають у квітні кульбаби, особливо якщо дорогою до сонця їм доводиться піднімати асфальт.

Лідка відчувала до цієї квітки щось на зразок родинних почуттів.

Її славетний відділ більше не був окрасою інституту імені Зарудного. Скорочений наполовину, він перебрався в будівлю ВГБ — Відділу Громадської Безпеки, який ось-ось мали перейменувати назад у ЦО. Якнайсуворіша таємність, підписки, вертушки на вході та виході — всі атрибути гнилої секретності, яку Лідка віддавна ненавиділа.

«Ні, — сказав тоді Костя Воронов. — Вам доведеться обходитись без мене». — «Костю! — сказала Лідка. — Ти ж пам’ятаєш, як усе починалось! Це ж і ТВОЄ дитя також!» — «Ні, — сказав Костя, й обличчя його набуло відтінку вогкої крейди. — Під ЦО я не піду. Це кінець усьому». — «Але чому, Костю? Їхні можливості…» — «Ні», — сказав Костя не дослухавши, і Лідка зрозуміла, що вмовляти його безглуздо.

Вона хотіла пояснити йому. З’ясувати все; вона дивилася на нього й добирала слова, та сказати правду не виходило, а брехати було гидко.

«Костю, зрозумій…»

Він пішов, не попрощавшись.

Ні в кого не виникало сумніву в тому, через що дослідження професора Сотової перетворились на страш-шенну таємницю. Надходить апокаліпсис; професору Сотовій, уже немолодій, відверто скажімо, жінці, дуже хочеться потрапити в «домовлені списки»…

Лідка чудово знала, що кажуть про неї в інституті. І які при цьому обличчя у співрозмовників. І що всі вони впевнені, ніби «Сотовша» клопочеться даремно — «домовлений час» не гумовий.

Почуття сімнадцятирічної Лідки, що колись розкопала в купі документів текст промови Зарудного, тепер мало кому зрозумілі. Стоять інші, цивілізовані часи; про «домовлений час» знають усі, хоч до оголошення списків, як це було при Стужі, справа не доходить. Козі зрозуміло, що донька Президента пролізе у Ворота раніше за татуся, і з цим усі нібито давно примирились, та от коли справа доходить до інших «незамінних», «неповторних», «найцінніших», «необхідних суспільству кадрів»…

По всьому місту цвіли абрикоси. Лідка йшла, високо піднявши голову.

Навіщо кульбаби лізуть крізь асфальт? І скільки їх лишається під сірим бітумним панциром, тих, що так і не змогли пробитись?

Два місяці тому Лідія Анатолівна Сотова, професор, голова стратегічно важливого, засекреченого «проекту Сотової», одержала особисту бирку з номером. Дві тисячі девять «бе». Пропуск і радіомаячок. Щойно за перших ознак початку апокаліпсису — прибути в домовлене місце й чекати транспорту для евакуації.

По клієнтів категорії «а» приїжджають просто додому. Та навіть не