Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Не бреши, Артемчику. І не вдавай, що, задивившись, вийшов з електрички на дві зупинки раніше, і тепер, зауваживши помилку, можна без особливої напруги заскочити в наступний вагон. Твій поїзд пішов так далеко, Артемчику, що його не наздогнати навіть гелікоптером. Гелікоптером покійного генерала Стужі…

Завтра прибувають Великов з Андрієм.

Лідка натягла чисту нічну сорочку й лягла у ліжко. І довго дивилась, як линуть стелею промені від машин, що проїздять повз вікна.

Вона не дозволила йому проводжати себе. Він силоміць запхнув їй у кишеню візитну картку з готелю.

Він знає її робочий телефон. Дізнається й домашній. Що заважає йому вистежити Андрія й наговорити сім мішків гречаної вовни… як це зробив нещодавно Слава Зарудний?

Чому вона мусить думати про Максимова зле? Чому самі собою приходять ці думки, адже Артем ніколи не був мерзотником…

У всякому разі, їй подобалось так думати.

Постіль здавалася незручною. Тиснула й колола з усіх боків.

…Якби «Пікант» брехав! Як було б легко і просто.

…Професора Сотову запросто приймуть у Європі — на рік, на два… Поки тут усе вгамується. Поки всі забудуть про газету «Пікант»… А може, варто залишитись там назавжди. У світі, що ніколи не знав генерала Стужі. Андрій зможе отримати пристойну освіту, навіть кращу, ніж у цьому клятому ліцеї… І, можливо, саме за кордоном Лідці вдасться втиснути сина в «домовлені списки»…

Отримати громадянство… Може, Максимов допоможе…

Вона сіла на ліжку.

Голова гула, як вулик. Усе тіло ломило.

Не заснути.

Вони прибули просто з вокзалу, пропахлі поїздом, веселі, голодні.

— Лідонько, ми з Андрійком накреслили в загальних рисах план нового роману… Того самого, про музику для дальфінів. Принциповий момент — транслятор, який переводитиме звукові коливання в ультразвукові. Ось наш головний герой і сконструює такий транслятор. А в головного героя буде син, хлопчик чотирнадцяти років…

Лідка усміхалась.

Віддавна балаканина Великова викликала в неї спогади про молоко, що переливалось у цистерні. Вона ніколи не казала про це відомому письменникові; Великов не з уразливих, але ТАКЕ — вже занадто…

Вони сиділи за столом, жували, пили чай і розповідали про свої пригоди. Виявляється, на західному узбережжі якийсь ентузіаст улаштував цілий дальфінячий цирк, напівлегальний, він, проте, користувався успіхом. Квитки дорогі… глядачів збирають, везуть канатною дорогою, привозять у бухту, де влаштовані сидіння, як у цирку, амфітеатр усього місць на п’ятдесят. Вистава йде п’ятнадцять хвилин — двоє дальфінів приходять із моря, кружляють у бухті, їдять у цього дресирувальника ледь не з рук, вистрибують із води — ну й туші, слід сказати! Шкода, там фотографувати не дають…

— А я якось із дальфінами плавала, — зізналася Лідка несподівано для себе. В Андрія зробилися круглими очі:

— Справді?! Чого ж ти не розповідала!

— Розповім, — пообіцяла Лідка. — Потім. Тобі треба відпочити, завтра в ліцей…

— Ох як не хочеться мені в ліцей, — признався син, зітхнувши. — Я в того дядька питав, йому помічники потрібні, які дальфінів не бояться. Я б…

— Дякую, Віталику, — сказала Лідка Великову, не чекаючи, поки син доведе до кінця свою крамольну думку. — Дуже дякую… Андрійку, ти доїдай, я піду проведу дядька Віталика.

Удвох вони вийшли в передпокій. Лідка подивилась навколо — жодне місце не здавалось їй досить надійним для задуманої розмови. Не в коридор же виходити, не в ліфті ж кататися вгору-вниз…

— Новини є? — спитав Великов неуважно.

Лідка кивнула. Озирнулась на двері кухні, витягла з кишені халата увосьмеро складений газетний аркуш.

Великов пробіг очима одкровення Тоні Дрозд. Губи його гидливо сіпнулись:

— Лідо… Подаруй. Хочу використати за призначенням, тобто в нужнику.

— Це негігієнічно, — сказала Лідка крізь зуби. — Тим більше що фактично — все це правда.

Вона навмисне повернулась так, щоб Великов опинився обличчям до світла. Щоби бачити його очі.

— Ну й чого ти на мене витріщилась? — спитав Великов. — Чекаєш, щоб я «перемінившись на лиці, побіг топитись»?

Лідка прикусила губу.

— Ще щось?

— Так. Артем Максимов приїхав… кілька днів тому. Учора ми з ним бачились.

— І що?

Лідка мовчала.

Великов простягнув руку. Торкнувся її плеча. Обережно пригорнув до себе:

— Знаєш… Хочеш пораду розумної людини?

— Хочу.

— Розкажи все Андрієві. Як було насправді, а не інтерпретацію цих… смажених дроздів.

— Ні, — сказала Лідка і злякано відсахнулась.

Великов замислено подивився в стелю:

— Мелодрама — не мій жанр… Хоч за необхідності роман може містити й елемент мелодрами.

— Мамо! — покликав із кухні Андрій.

У Лідчиній душі скинулась, гублячи пір’я, курка. Нещасна метушлива квочка.

— Віталику…

— Лідо, я з тобою. Хоч би що сталось… Але Андрієві — розкажи.

— Ні…

Вони попрощалися, наче нічого й не сталось.

…Іграшки, яких він соромився, стояли на найвищій полиці шафи. Зайці з обвислими вухами, двійко мишей, із яких одна безхвоста. Машинки. Коробка з конструктором. Іще якийсь дріб’язок, який важко було розгледіти в темряві.

Годинник у вітальні пробив другу. Другу ночі.

— …Ми з Андрієм Ігоровичем гуляли в зоопарку. Усіх майже звірів евакуювали… адже це було просто напередодні апокаліпсису… І от він звільнив мене від страху. Від цього жаху перед кінцем світу. Він був… ех, Андрійку, як би я хотіла, щоб він жив із нами. І він же трошки з нами — його фотографія…

— Так.

— Знаєш, ти схожий на нього. Так само веселий.

— Справді?

— Справді. Я хотіла, щоб ти був схожим на людину, чиє ім’я носиш.

— Але дядько Слава…

— Дядько Слава зовсім не схожий на нього. Він такий, як його мати. І він хворий, старий чоловік…

— Старий?

— Ну, не зовсім старий… але хворий. Старий усередині. Злостивий. Я його скривдила.

— Ти?

— Так. Я вийшла за нього заміж за розрахунком.

— Ти?!

— Кажу тобі — так.

Тиша. Така тиша буває лише о пів на третю ночі. Та й то коли ні в кого в будинку не заболить зуб чи не зажадає свого сечовий міхур.

Лідка говорила, ледь розводячи губи.

— …Досліджували артефактні Ворота. Там було гарно, там було так добре… колись ми поїдемо з тобою в справжню експедицію. Обіцяю.

Сусіднім провулком проїхала машина. Негучний звук мотора видався оглушливим. Згадалися навчальні тривоги.

— …Так. Ваше покоління вже не може собі цього уявити. У будь-який час дня і ночі, здорових, хворих, старих — усіх підіймали і гнали по дахах, по смугах перешкод, до муляжу Воріт… Хтось біг, бо вважав, що так треба. Хтось боявся ЦО. А ми з цим хлопцем сховались на дитячому майданчику, в іграшковій башточці, зараз уже таких не будують. І просиділи там усю тривогу. А вони шукали нас скрізь,