Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Що то чорніє під скелею комашнище чи повалене дерево? Хвалити бога, то тільки вивернуте дерево! Хоч у гущавині його добре не видно.

Валка така довга, що найдужчі чоловіки вже досягли лісу на захід від Б’єрне, а останні, каліки, старі, спрацьовані діди й жінки з дітьми, заледве поминають церкву в Брубю.

Врешті довга валка зникає в темному лісі. Ранкове сонце присвічує їм під смереками, а призахідне зустріне їх уже з другого боку, як вони виходитимуть з лісу.

Вони вже ходять третій день і знають, як шукати. Заглядають під стрімкі скелі, з яких можна посковзнутися, під повалені дерева, де легко зламати руку або ногу, під густе віття смерек, що спадає на м’який мох і вабить відпочити.

Все їм траплялося — ведмежий барліг, лисяча нора, борсуче лігво, чорна вугільна яма, пагорб, червоний від брусниці, срібляста ялина, гора, де місяць тому була лісова пожежа, камінь, що його кинув велетень, — але не побачили вони місця під скелею, де щось чорніє. Ніхто не підійшов туди подивитися, чи то комашнище, чи повалене дерево, чи людина. А то була таки людина, однак ніхто туди не заглянув.

Вечірнє сонце побачило їх з другого боку лісу, але дівчина, якій бог відібрав розум, не знайшлася. Що їм робити далі? Чи ще раз перешукувати ліс? Його нетрі небезпечні в темряві, в них повно бездонних трясовин і стрімких скель. Та й що знайдуть вони потемки, коли нічого не знайшли, як світило сонце?

— Ходімо до Екебю! — гукає хтось із натовпу.

— Ходімо! — підхоплює решта людей. — Ходімо до Екебю!

— Спитаємо кавалерів, навіщо вони цькували собаками дівчину, якій бог відібрав розум, навіщо довели причинну до розпачу! Наші діти зголодніли й плачуть, вбрання порвалося, хліб стоїть у полукіпках, зерно висипається, картопля гниє в землі, наші коні гасають десь не припнуті, худоба не доглянута, а ми самі вмираємо з утоми — і все через них. Ходімо до Екебю й поквитаємося з ними! Ходімо до Екебю!

Цього проклятого року нас, селян, опали всі нещастя. Тяжко пригнітила нас кара божа, а взимку буде голод. Кого ж шукає господня рука? Не священика з Брубіо, бо господь вислухав його молитву. Кого ж, як не кавалерів? Ходімо до Екебю!

Вони знищили садибу, вони вигнали майориху жебрати дорогами. Це через них ми не маємо роботи, через них голодуємо. Вся біда від них!. Ходімо до Екебю!

І понурий, гнівний натовп рушив до Екебю. Попереду чоловіки, за ними голодні жінки з заплаканими дітьми на руках, а позаду каліки й немічні діди. І лють, мов річка, що вийшла з берегів, заливає натовп, від дідів перекидається на жінок, від жінок на дужих чоловіків, що йдуть попереду.

Це осіння повінь. Кавалери, ви пам’ятаєте весняну повінь? Тепер надходять нові хвилі з гір, нове спустошення загроз жує честі й славі Екебю.

Якийсь орендар, що оре вигін коло лісу, чує шалений крик натовпу. Він випрягає коня, сідає на нього і мчить до Екебю.

— Біда! — гукає він. — Ведмеді, вовки й тролі йдуть на Екебю!

Він не тямиться з жаху, гасає по двору й кричить:

— Всі лісові тролі зібралися й сунуть на Екебю! Рятуйтесь, хто може! Йдуть тролі спалити садибу й повбивати кавалерів!

А за ним чути гук і вереск розлюченого натовпу. На Екебю котиться осіння повінь.

Чи цей розбурханий потік знає, чого він хоче? Чи справді хоче палити, вбивати, нищити?

Це йдуть не люди — це тролі, дикі звірі. Ми, темні сили, що завше мусили ховатися під землею, на часину звільнилися. Нас визволила помста.

Це гірські духи, що добувають руду, лісові духи, що рубають дерево й пильнують вугільних ям, польові духи, що вирощують хліб. Вони звільнилися, обернулись на нищівну силу. Смерть Екебю, смерть кавалерам!

Там річкою тече горілка, там у льохах сховане золото, там комори повні зерна й м’яса. Чого чесні люди мають голодувати, а підлі купатися в розкошах?

Але тепер, кавалери, настав час порахунку, чаша терпіння переповнилась. Ви, лілеї, що ніколи не пряли, ю, пташки, що ні про що не дбали, чаша терпіння переповнилась. У лісі лежить та, що оскаржує вас, а ми її посланці. Не суддя, не ленсмад виголошує вирок, а та, що лежить у лісі.

Кавалери стоять нагорі у великому будинку й бачать, як надходять люди. Вони вже знають, у чому їх звинувачують. Але цього разу вони не винні. Коли та нещасна дівчина справді пішла до лісу шукати смерті, то не через те, що її цькували собаками, — такого вони не робили, — а що вісім днів тому Єста Берлінг одружився з графинею Елісабет.

Та чи варто виправдуватись перед розлюченими людьми? Вони стомлені, голодні. Їх розпалює жадоба помсти, заохочує жадоба грабунку. Вони біжать з диким галасом, а попереду скаче на коні орендар, що геть збожеволів, з жаху.

— Ідуть ведмеді, йдуть вовки, йдуть тролі, щоб знищити Екебю!

Кавалери ховають графиню в найдальшу кімнату, Левенборг і дядько Ебергард залишаються її охороняти, а решта всі виходять надвір до людей. Вони стоять на східцях перед головним будинком, без зброї, усміхнені, й так зустрічають першу галасливу юрбу людей.

Ті спиняються перед купкою спокійних чоловіків. Вони йшли сюди розлючені, ладні повалити кавалерів на землю й потоптати їх своїми кованими каблуками, як мешканці Сюнда п’ятдесят років тому потоптали управителя й інспектора копальні. Але вони сподівалися застати замкнені двері й націлену зброю, сподівалися опору й боротьби.

— Любі приятелі, — озиваються кавалери, — ви стомлені й голодні, тож підживіться в нас! І скуштуйте горілки, звареної в Екебю!

Натовп не слухає їхньої мови, він кричить, погрожує. Але кавалери не втрачають гумору.

— Постривайте, — кажуть вони, — постривайте одну секунду! Бачите, Екебю відчинене перед вами. Відчинені льохи й комори, відчинена молочарня. Ваші жінки падають з утоми, діти плачуть. Давайте спершу нагодуємо їх! А тоді можете нас убивати. Ми не втечемо. На горищі в нас повно яблук. Ходімо принесемо їх дітям!

Через годину в Екебю бенкет аж гуде. Найбільший бенкет з усіх, що їх бачила садиба.

Осіння ніч, ясно світить повний місяць. По всьому подвір’ї понатягувано з куп дров і порозпалювано вогнища. Біля них гуртами сидять селяни, втішаються теплом і спочинком, а тим часом на них сиплються всі земні дари.

Рішучіші заходять до стаєнь і беруть усе, що треба. Ріжуть телят і овець, навіть худобу. М’ясо тут же крають на кусні й печуть, щоб було напохваті. А сотні голодних накидаються на