Ю. Несбе - Син

– Ви маєте ордер?

– Термінова потреба.

– Згода. Я завтра подам рапорт, матимете справу з прокурором. Ім’я та номер?

– Я маю тільки номер.

– А що вас цікавить?

– Місце, де зараз мобільний.

– Ми можемо дати вам тільки приблизне місцерозташування. І не одразу, якщо мобільний не використовується. Наші базові станції приймають його сигнал автоматично раз на годину.

– Я подзвоню зараз же, щоб ви отримали сигнал.

– Отже, не йдеться про абонента, який не може знати, що його телефон зараз відстежують?

– Я набирав його номер кілька разів за останню годину, і досі він ні разу не відповів.

– Гаразд. Дайте мені номер, зателефонуйте на нього, і я скажу вам те, що ми з’ясуємо.

Пелле зупинив таксі на безлюдному гравійному путівці. Схил по лівий бік спускався до річки, що мерехтіла в місячному сяйві. Вузький міст позаду вів до основного шляху, яким вони сюди приїхали. Праворуч від путівця шепотіла про щось пшениця, гойдаючись під чорними хмарами, що мчали світлим небом, і все разом нагадувало літній нічний пейзаж на фотографічному негативі.

Далі путівцем лежало серед лісу їхнє місце призначення: великий будинок, обгороджений білим частоколом.

– Слід би мені, радше, завезти тебе у травмопункт, щоб тобі там рани позашивали, – сказав Пелле.

– У мене все гаразд, – сказав хлопець, кладучи на бильце між передніми сидіннями банкноту великого номіналу.

– І дякую за носовичок.

Пелле подивився на нього в дзеркало заднього огляду. Хлопець перев’язав собі чоло хусткою. Вона була вже наскрізь просякнута кров’ю.

– Їдьмо. Я не візьму грошей. У Драммені неодмінно має бути травматологічне відділення.

– Я поїду завтра, – сказав хлопець, притискаючи до грудей червону спортивну торбу. – Спершу треба навідатись до однієї людини.

– Це безпечно? Ти ж казав, він убив когось?

Пелле подивився в бік гаража, включеного в комплекс будинку. Так багато місця, і немає окремого гаража. Власник, імовірно, шанувальник американської архітектури. Бабуся Пелле мешкала у селі серед норвежців, які повернулися з Америки або мали там рідню; і найбільш послідовні новообернені, лояльні до своєї другої батьківщини, не тільки мали будинки з неодмінним ґанком, зірково-смугастий прапор на флагштоці й американські автомобілі у вбудованих гаражах, але також електротранформатори на 110 вольт, щоб підключати свої музичні автомати, тостери та холодильники, які вони купили десь у Техасі або отримали у спадок від діда з Бей-Рідж у Брукліні.

– Сьогодні він нікого не вб’є, – сказав хлопець.

– Навіть якщо й так, – наполягав Пелле, – чому ти не хочеш, щоб я зачекав? Назад, до Осло, їхати півгодини, плюс таксі стане тобі у подвійну ціну, бо машина їхатиме сюди з міста. А я зупиню таксометр і…

– Я дуже тобі вдячний, Пелле, але, ймовірно, ліпше для нас обох, якщо ти не станеш свідком того, чого не треба. Ти розумієш мене?

– Ні.

– От і добре.

Хлопець вийшов з машини. Подивився на Пелле. Пелле знизав плечима і рушив; чути було рипіння гравію під колесами, доки він проводжав поглядом хлопця, дивлячись у дзеркало заднього огляду. Той наче стояв на місці. Аж раптом зник у темряві лісу.

Пелле зупинив машину. Він усе ще дивився у дзеркало. Хлопець зник. Так само, як його дружина.

Так тяжко було з цим змиритися. Люди, що поруч з тобою, люди, що прикрашають твоє життя, можуть в одну мить розчинитись у темряві, і ти ніколи більше не побачиш їх знову. Хіба що у снах. У гарних снах. Тому що у своєму жаху він ніколи її не бачив. У жаху він бачив тільки шлях і світло фар зустрічного автомобіля. У жаху він, Пелле Ґранеруд, перспективний автогонщик, не встигав зреагувати, нездатен був здійснити простий маневр, щоб уникнути машини п’яного водія, що виїхав на зустрічну смугу. Замість того, щоб зробити те, що він робив щодня на тренуваннях, на автотреку, він завмер. Бо він знав, що може втратити єдине, що боявся втратити. Ні, не своє власне життя, а свою родину: дві істоти, що стали його життям. Двоє людей, яких він щойно забрав з лікарні і які стали його новим життям. Яке щойно почалося. Пелле став батьком. Він пробув батьком тільки три дні. А коли він отямився, то знову був у тій самій лікарні. Перш за все йому повідомили про травми ніг. Сталося непорозуміння: нова зміна заступила на чергування, і персонал, що прийшов, не знав про загибель його дружини і дитини в аварії. Минуло дві години, перш ніж він дізнався. Він страждав на алергію до морфіну – спадкову, найімовірніше – і лежав з нестерпним болем, і кричав, день у день повторюючи її ім’я. Але вона не приходила. І годину за годиною, день за днем, мало-помалу він починав усвідомлювати, що вже ніколи, ніколи не побачить її знову. Тому він дедалі впертіше викрикував її ім’я. Просто щоб чути його. Вони не встигли дати ім’я немовляті. І раптом Пелле осінило, що тільки сьогодні, коли хлопець поклав йому руку на плече, той біль минув цілковито.

Пелле бачив обриси людини в білому домі. Чоловік сидів за великим незавішеним панорамним вікном. Вітальня була яскраво освітлена, і чоловік був на видноті. Здавалось, він чекає на когось.

Івер бачив, як велетень веде до нього з Фредріком того одноокого типа, з яким балакав коло рояля.

– Він до тебе має розмову, а не до мене, – прошепотів Фредрік, і вшився, тримаючи на оці щось російське в барі.

Івер ковтнув. Це скільки ж років вони зі здоровилом спільно провадили бізнес, сидячи в одному човні, разом підносячись на хвилі успіху і зрідка зазнаючи бовтанки, коли відлуння світової фінансової кризи м’яко торкалося норвезького берега? Однак він, як завжди, напружився, майже скам’янів, коли здоровило наблизився. Казали, він здатен, лежачи на лаві, підняти тягар, рівний масі власного тіла. І не один раз, а десять разів поспіль. Але наскільки викликала трепет сама його фізична присутність, настільки вселяла острах та обставина, що будь-який нюанс – необережно вимовлене слово, найменша зміна інтонації, хоча б і мимовільна, ба навіть перш за все мимовільна, – ніщо не могло сховатися від його уваги. На додачу, звісно, до твоєї мови тіла, кольору обличчя і стану зіниць.

– То що, Івере, – прогудів на низьких частотах його голос. – Як твої справи? Смерть Айнете. Бізнес у занепаді, правда?

– Та звісна річ, – відказав Івер, озираючись на кельнера.

– Я хочу, щоб ти познайомився з моїм другом – у вас обох є дещо спільне. Ви обидва нещодавно овдовіли… – він зробив коротку паузу. – …через одного й того самого вбивцю.