Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

успішно впораєтеся з випробуванням — а я впевнений, що так воно й буде, — вам належить радикально змінити спосіб існування: ви матимете можливість стати частиною Мови… Що, Павленко?

— Ми будемо її практично застосовувати? Користуватися Мовою?

— Ні. — Портнов дивився на Лізу поверх окулярів. — Мова буде користуватися вами. Є ще запитання?

* * *

Єгор стояв перед щитом із розкладом. Скособочений, притискаючи до грудей праву руку, іноді погойдуючись, немов заточувався і останньої миті втримував рівновагу.

— Як справи? — запитала Сашка без жодної задньої думки.

Волосся в Єгора вигоріло на сонці, ще дужче посвітлішало. Очі — темно-карі — стали темнішими й глибшими. Він довго дивився на Сашку, й вона вже втратила надію на відповідь, аж раптом Єгор розтулив губи.

— Я був на практичному занятті. Оце щойно.

— Вийшло?

— Ти мала рацію, — сказав Єгор. — Слухай… мені страшно.

— Дурниці, — заспокоїла його Сашка. — Учись і нічого не бійся. Вивчишся, складеш іспит, отримаєш диплом, зробишся Словом. Може, навіть фундаментальним поняттям, кажуть, це почесно…

— Я дієслово, — заперечив Єгор.

— Що?!

— Мені сказали… Ірина Анатоліївна… що я дієслово умовного способу. Я — якби. Розумієш?

— Так, — відповіла Сашка. — Крута у ваших методика. Наші викладачі до останнього тягли, нічого не пояснюючи.

— Але я нічого не зрозумів, — сказав Єгор. — Якби я купив тоді лижі, усе було б інакше?

Сашка відступила на крок.

— Напевне, ні. Розумієш…

І замовкла.

З’явилися першокурсники, вражені першим заняттям. Мовчки з’юрмилися навколо, не зважуючись підступитися до щита ближче, не насмілюючись обійти страшненького каліку-другокурсника й Старшу Студентку, з вигляду звичайну, але ще страхітливішу.

— Я теж дієслово, — констатувала Сашка. — Але наказового способу. Напевне, в нас усе одно…

І знову замовкла. Не хотілося продовжувати розмову в колі переляканих дітей. І не було сенсу — про «кільце», на яке її «підсадив» Фарит Коженников із педагогічною метою, вона ніколи нікому не розповідала, крім Кості.

— Агов, що вам? Розклад переписати? Тоді давайте переписуйте, зараз дзвінок на пари, знаєте, що буде, якщо запізнитеся?!

Зашурхотіли олівці. Зашепотілися дівчатка. Сашка взяла Єгора за рукав і відвела вбік. Вони опинилися в затінку бронзового вершника, але Сашка не квапилася розтискати пальці.

— Розумієш, Єгорку, власний досвід, він… засіб індивідуального користування. Коли щось розумієш, знаєш напевно, але не можеш пояснити іншій людині, у якої просто нема такого досвіду… Дуже неприємне відчуття. Уявляю, як мучилася ця сама Кассандра.

— Не розумію, — сказав Єгор. — Я туго міркую… після літа.

— Це минеться… Усе минеться врешті-решт. А де ця дівчинка, Іра, в якої я позичала светра?

— Провалила сесію.

— Як?!

— Провалила спеціальність. Тричі перездавала, і не здала. Де вона зараз, як ти гадаєш?

— Там, де Захар, — глухо відповіла Сашка.

— Хто це?

— Ти не пам’ятаєш… Єгоре, сам-бо ти як? Як почуваєшся після… всього? І що у вас за препод із введення в практику, нормальний?

— Ти говориш, начебто ти моя мати, — сказав Єгор.

Сашка сумно посміхнулася.

— Це погано?

— Це дивно… Але якщо ми слова, у нас все одно не могло бути ніяких зв’язків.

— Крім граматичних. — Сашка вимушено посміхнулася.

Єгор опустив погляд:

— Пробач мені. Коли я ще був людиною… я був не правий.

* * *

«Усі вони переді мною винні, всі визнали свою провину, і я сиджу тепер у їхніх зізнаннях, як у шоколаді», — похмуро думала Сашка, повертаючись на ліжку у своїй кімнаті й перегортаючи текстовий модуль. Вона навчилася переглядати параграфи, ковзати по верхівках, не заглиблюючись у скреготливий словесний хаос. Це не замінювало вдумливого вивчення, але користь приносило поза всяким сумнівом. На параграфи не було накладено настільки суворого обмеження, як на вправи Портнова й «проби» Стерха. Сашці дозволено було хоч весь підручник прочитати, що вона зараз і проробляла зі стриманим задоволенням. Іноді в такі хвилини їй бачився зовсім поруч, над головою, гарно вигнутий фрагмент сфери, що вкриває планету. Сіра, димчаста, вона кишіла ідеями та змістами, образами, уривками й цілісними враженнями. Усе було випадкове й взаємозалежне, здавалося, варто лише простягти руку, взяти свіжий зміст, усвідомити, зрозуміти — й усе зміниться, і світ теж…

«Звідси черпають генії, — думала Сашка майже без заздрощів. — Самі не розуміють як, інтуїтивно; руку простягни — і ось вона, ідея…»

До першого в цьому році заняття зі Стерхом залишалося десять хвилин. Сашка закрила книжку, поклала в сумку. Перевірила, чи на місці ручка й олівець.

Зітхнула, надягла на шию рожевий футляр із телефоном. Замкнула двері, вийшла на вулицю, ступила два кроки до інституту…

І зупинилася, начебто влипла ногами в кругляк.

* * *

Мама йшла вулицею Сакко і Ванцетті. Озиралася, вдивлялася в номери будинків. Сашці цілу хвилину хотілося вірити, що це помилка, що брущаткою ступає схожа на маму, але зовсім чужа жінка…

Два різнополюсні світи зійшлися. Торпа, інститут, Сашчине переродження, слова та змісти. Мама, дім, колишнє Сашчине життя. Вони ніколи досі не перетиналися, а тепер зійшлися, наклались один на одного, і в Сашки ломило скроні від думки, чим ця зустріч може скінчитися.

Її першим бажанням було бігти до мами через вулицю, репетувати, лаятися, вигукувати в обличчя: «їдь звідси! Їдь негайно!» Сашка стрималася. Потім їй захотілося сховатися. Пірнути, як страус, головою в пісок. Коли вона здолала й цю спокусу, виявилося, що робити нічого. Сашка не знала, як повестися, а час до початку заняття скорочувався й скорочувався. Стерх чекатиме на неї за сім хвилин… Ні, вже за шість…

Мама зупинилася перед інститутом. Групка першокурсниць про щось шепотілася, зблизивши голови, раз у раз оглядаючись на вікна другого поверху. Мамі потрібно було поставити запитання, а крім того, їй дуже хотілося почути, про що говорять студентки. Сашка її розуміла: іноді уявлення про інститут можна скласти, просто послухавши випадкову розмову…

Мама переступила з ноги на ногу. Вона почувалася загубленою і нетямущою. Мама довго зважувалася, перш ніж приїхати в Торпу, вона не знала, що тут побачить. І ось: чарівне провінційне містечко, дивне, але дуже гарне. Чотириповерховий будинок інституту на вулиці Сакко і Ванцетті. Дівчатка, з вигляду благополучні, вочевидь чимось стурбовані, але чи мало приводів для занепокоєння в юних студенток на початку вересня?

— Дівчатка, перепрошую, ви тут навчаєтеся?

Група розсипалась.

— Тут, — насторожено відповіла вродлива висока дівчина в майже пляжному, дуже відкритому одязі.

— Ви не знаєте Самохіну Сашку?

— Вона на першому курсі?

— На третьому.

Дівчата перезирнулися.

— Ми нікого з третього поки що не знаємо… Майже нікого. Ми ж тільки перший курс…

— Зрозуміло. Вибачте.

І мама рішуче покрокувала до входу в інститут. Узялася за ручку дверей.

Зникла всередині.

Сашка бігцем