Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

ж сволочна штука житуха… Чи просто ти в ній нічого не тямиш, Олесько?»

Коли бабуся Даза відчинила їй двері, Олеся припала до неї й раптом ревно заплакала, у весь голос.

Плакала і промовляла:

— Я люблю тебе, бабусю. Я тебе люблю ще більше, ніж маму. Я люблю тебе.

— Ну-ну, тихо, — сказала Даза. — Я тобі якраз чай з ромашкою заварила.

…Тепер у Луцьку Олеся відчула те, що раніше підозрювала. Ще в Києві, ще до тієї розмови у кав’ярні: вона вагітна.

«Вернуся в Київ — зроблю аборт, — подумала. — Хай навіть пізно — зроблю».

І злякалася. Вона немов бажає швидшої смерті мамі, думаючи про Київ. Ні-ні.

На другий день Олеся промовила, стискаючи слабку мамину руку:

— Знаєш, мамусю, я, здається, тобі подарую внука. Чи внучку.

— Справді?

— Так, мамо, — сказала Олеся.

Очі Віталії зволожилися. Вона слабко потисла руку Олесі. Погладила пальці.

— Так би хотілося побачити внучку. Так би хотілося…

— Побачиш, — пообіцяла Олеся.

Віталія повагалася, а тоді:

— І ще я так хочу, щоб ти з Ярославом була щасливою. Щасливіша, ніж я, ніж мама Даза.

— Ми будемо, — пообіцяла Олеся.

«Ми не будемо», — кричало всередині її.

Волав гучномовець. Вона пригасила його крик. Ярослав кілька днів телефонував їй. Присилав есемески. Благав. Потім стих. Раптово.

Вона не відповідала й не відповість.

— Я пройдуся, добре, мамо? — сказала.

— Добре. Тобі треба пройтися.

Олеся накинула куртку, вийшла надвір. Вийшла й тому, що страшенно нудило.

У неї буде дитина. Чужа дитина. Ні. Її. І вона зробить усе, щоб той, кого звали Ярославом, ніколи про цю дитину не дізнався.

Олеся стола біля під’їзду, гасила нудоту.

Подумала:

«Який сьогодні день? Який день… Хіба мені треба знати? І чому я забула? Забула?»

Виходило, що забула.

Олеся брела містом, де колись жила.

Як давно!

Тут жив і Ярослав.

Вона сюди приїжджатиме. Обов’язково. До мами.

Над містом пливли весняні хмари. Весняні кошлаті хмари. Тоді теж була нерадісна весна, але вона минулася і принесла радість. Диво зробив дядько Андрій.

«Куди дівається кохання, коли воно зникає? — Олеся спинилася. Стояла, не маючи сили зрушити з місця. — Воно теж має інший світ, коли помирає? І там теж немає ні печалі, ні журби?»

Хтось назвав її ім’я. Глянула в той бік. Колишня сусідка. Щось питає. Про маму. Олеся відчула — їй треба поговорити. Конче треба. Вона не сама, поки називають її ім’я, поки пливуть ці кошлаті хмари, поки тане сніг, з-під якого вже проситься на волю ще невидима трава.

24

Цей дзвінок пролунав, коли на сорок перший день після смерті Віталії Даздраперма й Олеся, котрі приїхали до Луцька на сороковини, збиралися у дорогу. Олеся вирішила, що луцьку квартиру вона продаватиме влітку. Тепер немає куди спішити.

У Києві Олеся в лікарні дізналася: у неї вже четвертий місяць вагітності. У неї буде дочка. Якби й менший строк, не стала б нічого робити.

«Наше бабське кодло», — пригадала мамині слова.

«Кодло» поповниться. Відтвориться. Доньку вона назве Вітою.

Та все ж чотири проблеми, чотири страхи мучили її й далі. Перша — аби швидше, швидше все скінчилося й вона народила. Друга — аби все тривало якомога далі, довше, бо боялася народжувати. Третя — аби бабуся якомога довше не помічала, який у неї стан. Четверта — як сказати бабусі про те, що сталося в неї з Ярославом, про вагітність? Існувала й п’ята проблема… Їй хотілося жити й кохати. Хай подзвонить… Навіть Ярослав… Тарас… Тарас? Батько…

В один із днів, коли вона подумувала, міркувала, вагалася, перекидаючи думки, складала їх докупи, щоб геть розкидати, біля тротуару, яким тюпала до станції метро, спинилася машина. До неї цього разу гукнув чоловік, який відчинив дверцята. Машина… Машина була наче знайома. І чоловіка вона десь бачила. І раптом пригадала: це ж один з викрадачів, там, у селищі, де живе її батько. Але вона не злякалася. Спитала іронічно:

— Хочете знову викрасти?

— Вибачитися хочу, — сказав чоловік з машини. — Ми тоді комедію розіграли.

— Комедію?

— Так, із тим викраденням. Попросив той… Ну, той, хто ніби потім вас визволив…

— Ігор Леонідович? — Олеся цього разу таки здивувалася.

— Ну… Кави попити не бажаєте?

— Ні, — сказала Олеся. — Усе?

— Вибачайте… Служба така…

Машина рушила. Олеся тільки сумно усміхнулася. Ось як її рятував батечко. Хотів здатися ще більш добрим і мужнім?

«Чи рятувався сам?» — раптом подумала Олеся.

Їй стало весело. А потім подвійно сумно. Терпко-сумно.

Подумала: «А мені ж хочеться зустрітися з ним».

Треба було знову рятуватися… І тут прилетіла, сіла на її палець (ніс, вуста, сіру речовину) думка, її птах-порятунок: у неї ж є бабуся. Та сама бабуся…

Олеся раптом чітко зрозуміла: вона давно любить бабусю Дазу, аж закохана в неї. Тепер її головна мета — ні, дві мети, дві, дві, й невідомо, яка головніша — народження доньки чи аби довше жила бабуся Даза. Разом з нею. Поруч.

Перед самісіньким від’їздом вона побувала з бабусею в тій кав’ярні. У тій маленькій кімнатці, де вона пила каву з Людмилою Орловською.

— Бабусю, я хочу тебе завести в одну кав’ярню, — ось як вона сказала. — Мені треба там випити з тобою кави.

— Я стара для кав’ярень. — Бабуся подивилася на неї і щось, певно, вловила. — Але раз треба — то підемо.

Їй було це потрібно. Їй, Олесі. Посидіти в тому кабінетику, в тій кавовій комірчині, де світ обрушився на неї, посидіти саме з бабусею. Саме з бабусею Дазою. Посидіти і поговорити. Про все і ні про що.

Бабуся, проте, сказала:

— Ми зараз вийдемо на вулицю і вже належатимемо їй. Вона вбиратиме нас і крастиме у самих себе.

— Велика крадійка — вулиця, — посміхнулася Олеся.

— Але ми їй не піддамося, — сказала бабуся. — Ми пройдемо її геть усю, а потім вийдемо на більшу вулицю.

Вона помовчала, потім продовжила:

— Знаєш, якщо подумати, Київ не таке вже й велике місто. Я колись подумала й зрозуміла, що з цією думкою легше жити. Але так само легше з іншою: ти розчиняєшся в цьому місті, ти сама по собі, воно тебе не може зловити, отже, ти можеш чинити як завгодно. Так я вже сама вирішила.

«Вона все