Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Мамо, а коли мене викрали, теж почалась осінь? – спитав Тигрисик.

Іляна щось лагідно замуркотіла до нього, але він не переклав її слова.

– Ось хвіртка! – сказав Марко, – показуючи на гіллястий кущ бузку біля стіни. Навіть у такому глухому місці він був обкопаний і доглянутий.

Хлопець розгорнув темне соковите листя, і всі побачили невеликі металеві дверцята, трохи поржавілі.

– Ключ давно загубився, але я замкнув їх закляттям, – пояснив він.

– Яким? «Сезам, відчинися?» – поцікавилася Соня.

– Ні, іншим. Відверніться й затуліть вуха!

– Ну, ти й даєш, хлопче! – розсердився Мортіус. – Тут потрібен універсальний ключ!

– Ні. Це – моя таємниця. Кожен має право на таємницю. У нас навіть є Закон про таємниці. Якщо хочете потрапити до Королівського саду, робіть те, що я сказав!

– Та добре вже... – зітхнув Мортіус, подумавши: «Діти є діти».

Він навіть заплющив очі й немов провалився в якусь темну й теплу яму, бо ж не спав цієї ночі. І здригнувся, коли Тигрисик легенько тицьнув носом у спину:

– Усе, таточку! Ходімо!

Мортіус розбудив Соню, та Люцину, а Фелікс першим проскочив у хвіртку, високо задерши хвоста.

– Ласкаво просимо до Королівського саду! – мовив Марко.

46

До найголовнішого залу Королівства сходились визначні й поважні громадяни, котрі допомагали покійному королю правити країною, а також деякі його друзі. Попід стінами вишикувались вартові короля, кремезні високі хлопці в парадній зеленій формі, оздобленій срібним вишиттям. На поясі в кожного був меч. Вони й справді вміли фехтувати. Головний церемоніймейстер був мудрим чоловіком і велів обставити церемонію так, щоб вона вразила крутиголовців.

Сила-силенна народу зібралась перед палацом. Від учорашнього дня повіяло наче іншим вітром. Королівські радники знали, що трапилось на кордоні, точніше здогадувались, однак мовчали, сіючи розгубленість у рядах крутиголовців, котрі раптом відчули свою відірваність від Імперії. Головний Посол Імператора вимагав відкласти церемонію до прибуття Його Імператорської Величності, але йому ввічливо відповіли, що нового правителя Королівства потрібно обрати не пізніше, як через 12 годин після похорону. Пан посол покрутив носом, але він мав у запасі документ на випадок, коли Імператор не приїде на церемонію, що дозволяв йому діяти від імені Імператора. «Закони можуть врятувати, але можуть і погубити, тому над ними повинна стояти Справедливість для всіх і для кожного», – казали мудрі люди Королівства. Це означає, що ніхто не повинен постраждати від закону. Однак Королівство не було ідеальною державою, та й не могло бути. Останні роки довели це. Може, так було потрібно, аби випробувати Королівство, його здатність протистояти злу? Але ж у себе вдома від рук крутиголовців загинули безневинні люди, а це вже було порушенням Справедливості. Тепер смутні дні прощання з королем Даниїлом закінчились і настали часи надії. Перші люди з Граничного світу вже прибули до столиці, а серед них той дідусь, що прихистив наших мандрівників однієї ночі. Ми ще зустрінемось із ним, бо такі люди трапляються в усіх світах. 

47

Соня з Люциною не знали, що саме відбуватиметься зараз у палаці. Їм здавалося, що це їх начебто не стосується. Люцина понад усе хотіла до мами й через те терпляче зносила всі негаразди, а бібліотекарку Соню просто підхопив вітер пригод, що зробили неможливим її життя в Замку. Їхні очі й серця були зараз повністю поглинуті чарівним видовищем Королівського саду, де були зібрані найпрекрасніші рослини з усіх світів. Досвідчений садівник одразу помітив би, що всі дерева й квіти росли так, як було їм до вподоби. Ніхто не калічив ножицями їхні крони, не наполягав, щоб вони шикувались у рівненькі рядочки. Йшлося лише про те, щоб вони жили в злагоді між собою, бо кожна рослина має душу й ображається, коли не зважають на її права. Цей сад був творінням не людей, а добрих переліток, котрі найкраще пізнали душу рослини. Навіть дрібочка їхніх знань зробила би чоловіка найкращим садівником серед тисячі інших. А проте перелітки не писали книжок із садівництва, і коли хтось із людей хотів вивідати таємниці їхньої справи, ті лише посміхались: «Врости корінням у землю, щоб ловити вітер».

Ясна річ, людям цього було замало. Вони хотіли знати склад ґрунту, кількість води, час садіння, спосіб розмноження рослин... Правда, у Королівстві садівники могли крадькома спостерігати за роботою переліток-садівників, як ті пересаджували хвору рослину, як часом вдавались до ліків, носячи їх у крихітних міні-торбинках на поясі, як грали музику для дерев чи танцювали для них. Колись давно й люди не соромились співати деревам, шануючи їх і дбаючи про добрий настрій. А потім у них з'явились важливіші справи – наживати майно. Доки вони так робитимуть, нікому коло них не буде добре: ні звірятам, ні рослинам, навіть рікам та горам. Так мовили перелітки – і хто хотів, той їх слухав.

Стежок у Саду було багато: усі покручені та химерні. Марко привів друзів до альтанки, звідки відкривався чудовий вид на квітник, що аж палав різними барвами. Тільки з висоти пташиного польоту можна було прочитати візерунок, у який вкладались квіти. Бо рослини здатні рухатись у просторі й часі. Їхнє барвисте письмо могли читати комахи, птахи й перелітки, бо вміли літати. А чутливі носики звірят читали письмо запахів.

– Про що ж писали квіти? – спитала Люцина згодом, і Марко їй відповів:

– Про погоду, про те, якою буде зима... Квіти повідомляють навіть про нещастя людей війну чи голод. Від кого тварини дізнаються, наприклад, про повінь? Рослини попереджають про появу недоброї людини, й звірята встигають сховатися...

Та це було потім, а зараз, ледве гамуючи нетерпіння, Марко промовив:

– Відпочивайте! Тут, у шафці, є печиво та цукерки. Пам'ятайте, ці квіти можуть вкусити...

– Так само, як книжки! – докинула Люцина. – Хіба ми схожі на нищителів?

Марко почервонів:

– Вибач...

– А як же я? – спитав Мортіус.

Маркові стало шкода цього чоловіка, котрий увесь час намагався усім допомогти, не завжди до речі:

– Ну, звісно, ви станете свідком найважливішої події в Королівстві!

– Я буду сидіти тихо, як миша. Але, як тільки буде потрібно...

– Нічого не маємо проти, – сказала Соня, тамуючи позіх. – Є тут якісь книжки? Я відучора нічого не читала...

– Я б чогось поїв, – нагадав Фелікс.

Тигрисик з Іляною попадали на землю. Великі звірі втомлюються швидше, ніж малі.

– Ага,