Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

чиновників, що відповідали за зв'язок, але ті лише знизували плечима, звалюючи все на погані метеорологічні умови. Зрештою, Імператор міг змінити тактику і в останній момент вразити усіх своєю ефектною появою в самій столиці Королівства, на церемонії читання Закону про успадкування королівського трону. За звичаєм вона відбувалась після похорону короля. Радники короля Даниїла покладали надії на Старих, котрі в особливих випадках надсилали записку, яка допомагала вирішити проблему.

Головний Церемоніймейстер отримав її сьогодні о сьомій годині ранку, і тепер раз-у-раз кидав погляд на зелену вазу, що стояла на поличці каміна. Лише він знав, хто приніс записку, і де вона лежить, чекаючи часу, коли її розгорнуть і прочитають привселюдно. Найближче оточення покійного короля знало про послання і відчувало значне полегшення: Старі не порадять нічого такого, що б зашкодило громадянам Королівства.

Сьогодні вранці, тільки на годину пізніше, тіло Головного Архіваріуса Королівства було покладене в родинний склеп і закрите мармуровою плитою. Про це було відомо лише небагатьом друзям.

Найголовнішу залу Королівства готували до церемонії. Внесли старовинне різьблене крісло з високою спинкою, прикрашеною золотою та срібною інкрустаціями. Зі стін познімали чорний шовк, залишивши одне полотнище, яке мало висіти цілий рік на знак жалоби. У простінку між вікнами повісили портрет короля Даниїла в чорній рамі, перед яким горіла свічка й стояв букет квітів із Королівського саду. Усе ще не вивітрився запах прив'ялих квітів і тисяч людей, що приходили прощатись із своїм королем. Цей запах нагадував про смерть. Попередні королі намагались передати корону дорослим синам чи донькам, а самі ставали звичайними громадянами, оселяючись у затишних куточках, де могли провадити спокійне життя і де їх часто навідували родичі. Король Даниїл помер у розквіті літ, хоча тривала хвороба перетворила його на немічну стару людину. У тих, хто близько знав його, дотепер лежав тягар на серці.

А до палацу сходились люди, які хотіли дізнатись про долю Королівства і нового короля. Для них уже встановили гучномовці, що мали передавати кожне слово, мовлене в Залі. Багато мешканців столиці залишилось вдома перед телевізорами, щоб не тільки чути, але й бачити усю церемонію. На вулицях було повно охоронців, що слідкували за порядком. Так вирішив Головний Церемоніймейстер, щоб уникнути сутичок нерозважливих громадян із крутиголовцями. Отак наближався час, коли мало усе вирішитись.

45

Пробираючись до палацу, Марко з друзями чули уривки різних розмов, навіть плітки. Мортіусу страшенно приємно було бачити, як люди читають його листівки. Правда, дехто посміхався, інші знизували плечима, але ніхто не виявляв войовничості й не ніс зброї до палацу. Якщо вчора Мортіус очікував активних дій, то сьогодні він боявся, щоб його не звинуватили в підбурюванні до бунту. Але не міг приховати свого невдоволення:

– Слухай, Марку, у вас завжди так?

– Що ви маєте на увазі?

– Королівство в небезпеці, а люди йдуть, ніби збираються дивитися фейєрверк!

Який фейєрверк? – здивувався хлопець. – Король помер...

– У нас в подібних випадках кричали: «Хай живе король!» І одразу ж забували про попереднього. І ще новий король, аби прихилити до себе підданих, розкидав довкола гроші...

– Цікаво...

Більше Марко не сказав нічого. Людей дедалі більшало. Соня взяла Фелікса на руки, а Тигрисик злякано тулився до Мортіуса, щоб не загубитись. Але вони щасливо дійшли до палацової брами. Ніхто не мав годинника, бо Мортіус подарував свого ще в Граничному світі малому хлопчику. Він завжди жалів кошенят, цуценят, тигренят і малих дітей, що не могли собі дати раду самі. Це могло би стати благородною справою його життя, але доля змусила Грицька стати Мортіусом і писати статті про паранормальні явища. Уся нерозтрачена ніжність виливалася на Тигрисика, котрий потроху починав виявляти нахил до самостійності, часом порикуючи просто так. Зараз Тигрисик відволікався на котів та собак, що сиділи на балконі, або снували тротуаром. Навіть Мортіус зауважив, що тварини виглядали чудово порівняно з тими, котрих він бачив у Серединному світі. Адже ті поводились так, ніби хтось за ними полює. На кожному кроці були аптеки для котів і окремо для собак, готелі для них. Шкода, що не було фотоапарата! Ото б здивувались читачі його газети! При згадці про рідне місто холод стиснув серце Мортіуса. Ану ж їх повернуть назад! Зараз зупинять і запитають про документи... У них же немає закордонних паспортів. Доведеться знову тікати. Та ні, Марко щось придумає! Якби це було в Серединному світі, Мортіус теж би виручив. У нього цілий комплект посвідчень. Йдучи на редакційне завдання, Мортіус брав із собою то посвідчення агента ФБР, то податкового інспектора. На тамтешніх громадян книжечки з гербами діяли краще, ніж чари. Правда, лише на людей. Нечиста сила крутила носом від часнику, свяченої води та полину. Але тільки дрібнота, котрої могла злякатися хіба що якась істерична бабця.

Ось які думки були в голові Мортіуса. Що ж, він був дорослим чоловіком і багато чого зазнав у житті. Його били і переслідували, а ще він знав ціну слова. Не те, що кіт Фелікс, котрий міг вдати, ніби не лише не вміє розмовляти, а й навіть не розуміє людської мови...

Вони обійшли Королівський палац. Ті палаци, які Мортіус і Люцина бачили в себе в місті, були обшарпані й порожні всередині. Королі помалу вивелися в Серединному світі. А тут жили люди, і Мортіусу не терпілося зайти до середини, звісно, не через парадний вхід. Дасть Бог, принц Серпень стане королем і прийме їх по-королівськи, як має бути. Марко привів їх до муру, що оточував Королівський сад, де король відпочивав від державних справ, бо йому теж потрібно мати бодай якесь приватне життя.

– Ми що, маємо лізти через стіну? – скривився Мортіус, у якого боліла спина від холодного купання. – Чи ти знаєш якісь чари?

Марко знизав плечима:

– Навіщо витрачати їх на дрібниці? Тут є хвіртка. Принаймні, була досі.

– Я давно хотіла спитати... – несміливо озвалась Люцина. – Чому дерева в парку без листя?

Усі якось дивно подивились на неї.

– Я щось не те сказала?

– Я нічого такого не помітив! – здивувався Мортіус.

Марко перемінився на лиці, але Соня делікатно допомогла йому.

– Осінь – це смуток, – тихо мовила вона. – Дерева сумують, коли їх покидає той, хто про них піклувався. Є історія про богиню Деметру. Коли викрали її дочку Персефону, вона так тужила за нею, що на землі одразу ж після весни почалась