Джоджо Мойєс - Після тебе

— Можеш приходити скільки захочеш, — сказав Марк. — Наша група саме для цього й існує.

Мої друзі. Блазнювата компанія. Але ж усі друзі такі, правда?

Паста орек’єте al dente[51], кедрові горішки, базилік, домашні помідори, оливки, тунець та сир пармезан — я приготувала салат із пастою за рецептом, який Лілі продиктувала по телефону. Сам же рецепт вона взяла в бабусі.

— Хороша їжа для хворих, — прокричала Каміла десь іздалеку. — Легко перетравлюється, якщо людина довго лежить.

— Краще б ти просто щось купила в кафе з собою, — пробурмотіла Лілі. — Нещасний і так достатньо страждав. Хоча тобі він, здається, більше подобається, коли лежить, еге ж?

Увечері я йшла коридором лікарні, гордо несучи в руках контейнер із домашньою їжею. Приготувала я все напередодні ввечері і так цим пишалася, що навіть сподівалася, що мене хтось спинить і спитає, що в мене там таке. «Так, мій чоловік одужує після операції, і я щодня приношу йому їжу. Ну, просто всілякі смаколики, які б йому сподобалися. До речі, ось ці помідори я сама виростила».

Семові рани вже почали загоюватись, як і внутрішні ушкодження. Він почав намагатися вставати, бурчав через те, що застряг у лікарні, хвилювався про своїх курчат, хоча ми з Джейком та Донною склали розклад та вправно про них піклувалися.

Лікарі вважали, що Семові доведеться залишитись у лікарні на два чи три тижні, якщо він виконуватиме всі рекомендації. З огляду на серйозність поранень, йому взагалі пощастило. Я все частіше чула всі ці балачки на кшталт «іще сантиметр туди — і…» — доводилося щось наспівувати собі в голові, щоб не чути цього.

Я підійшла до його палати, обробила руки антибактеріальною піною та штовхнула двері стегном.

— Добрий вечір, — почулося від медсестри, — щось ви пізно сьогодні.

— Ходила на збори.

— Його мама щойно пішла. Приносила неймовірно смачний домашній стейк та пивний пиріг. Пахне на весь коридор — ми тут усі слину ковтаємо.

— О, ну це чудово. — Руки з контейнером опустилися.

— У нього чудовий апетит. Лікар зайде за півгодини.

Я хотіла вже заховати той контейнер у сумку, коли раптом подзвонив телефон. Я притисла його плечем та почала боротися з застібкою на сумці.

— Луїзо?

— Так, я слухаю.

— Це Леонард Гопнік.

Мені знадобилося секунди дві, щоб усвідомити, хто телефонує. Я хотіла щось сказати, та мені заціпило, і я почала роззиратися навколо, наче сподівалася його тут побачити.

— Містере Гопнік? — зрештою мовила я.

— Я отримав ваш е-мейл.

— Добре. — Я поставила контейнер на стілець.

— Цікавий лист. Зізнаюся, мене здивувало, що ви відмовилися від моєї пропозиції. І Натана також. Вам наче підходила ця робота.

— Містере Гопнік, як я й писала, я правда хотіла у вас працювати, але… певні обставини… змінилися.

— Тобто зараз із дівчиною все добре?

— О, Лілі? Так, вона в школі. І щаслива з родиною. Зі своєю новою родиною. У неї був… непростий період.

— Ви поставилися до цього дуже серйозно.

— Я не кидаю людей у біді.

Запанувала тиша. Я вийшла у коридор до вікна — унизу на стоянці якийсь позашляховик намагався впхатись у крихітне місце. Він усе совався то вперед, то назад — хоча було відразу зрозуміло, що він туди не влізе.

— Ось у чому справа, Луїзо. Людина, яку я взяв… моя дружина чомусь не ладнає з нею. Їм некомфортно з якоїсь причини. Тому за взаємною згодою в кінці цього місяця ми розриваємо договір. Так що я знову маю проблему.

Я уважно слухала.

— Я б хотів запропонувати цю роботу вам. Але я не люблю, коли змінюють думку. Особливо коли це стосується близьких мені людей. Так що я дзвоню для того, щоб зрозуміти, чого дійсно ви хочете.

— О, я дійсно дуже хотіла…

Мені на плече лягла рука. Я розвернулася — за мною стояв Сем, спираючись на стіну.

— Я… е…

— Ви отримали іншу пропозицію?

— Я отримала підвищення.

— Це робота, на якій ви хочете лишитися?

Сем уважно дивився мені в обличчя.

— Ну, не те щоб… Але…

— Вочевидь, вам треба це обдумати. Добре. Звісно, я розумію, що мій дзвінок застав вас зненацька. Але, беручи до уваги ваш лист, якщо вас цікавить моя пропозиція, то вона й досі актуальна. Умови ті самі. Починайте якомога швидше. Якщо ви впевнені, що хочете саме цього. Як думаєте, ви зможете дати мені відповідь за два дні?

— Так. Так, містере Гопнік, дякую. Дякую, що подзвонили.

Я чула, як він натиснув кнопку завершення дзвінка. Потім глянула на Сема в лікарняному халаті та надто короткій нічній сорочці.

Ми обоє якусь мить мовчали.

— Тобі треба лежати, — зауважила я.

— Я побачив тебе у вікно.

— Якщо подме вітерець, то сестри будуть згадувати тебе аж до Різдва. — Я кивнула на його сорочку.

— Це той чоловік із Нью-Йорка дзвонив?

Мене наче водою облили. Я сховала телефон у кишеню та дістала свій контейнер.

— Місце знову звільнилося. — Він на мить відвів погляд. — Але… Ти щойно повернувся. Я відмовлюся. Як думаєш, подужаєш з’їсти трохи пасти після того чудового пирога? Ти, мабуть, не голодний, але я не так часто готую щось, що дійсно можна їсти без огиди.

— Ні.

— Може, хоч спробуєш? Непогано наче…

— Я не про пасту. Я про роботу.

Ми мовчки дивились одне на одного. Він провів рукою по волоссю та глянув кудись у кінець коридору.

— Лу, ти маєш погодитися. Я це знаю — і ти це знаєш. Давай.

— Я вже пробувала кудись їхати. І мені тільки стало гірше.

— Бо було надто рано. Ти просто тікала від себе. Зараз усе інакше.

Я глянула йому у вічі. Я хотіла поїхати — і ненавиділа себе за це. І його — за те, що він теж це знає. Він раптом зблід.

— Тобі треба лягти.

Він не сперечався. Я взяла його під руку та повела до ліжка. Він повільно ліг на подушку та скривився від болю. Я почекала, доки його обличчя знов набуде нормального кольору, та обережно лягла поруч і взяла за руку.

— Ми наче тільки-но розібралися. Ну, що між нами відбувається. — Я поклала голову йому на плече,