Джоджо Мойєс - Після тебе

— Розібралися.

— Я не хочу бути ні з ким, крім тебе.

— Ой, та наче хтось сумнівався.

— Стосунки на відстані рідко закінчуються чимось хорошим.

— Так що, у нас таки стосунки?

Я почала протестувати, і він усміхнувся.

— Та я жартую. Рідко закінчуються, так. Але ж іноді закінчуються? Може, залежить від того, наскільки обидва стараються, еге ж?

Його велика рука пригорнула мене ближче. Виявилося, що я плачу — він другою рукою обережно витер мені сльози.

— Лу, я не знаю, як воно буде. І ніхто не знає. Можна вийти вранці з дому і потрапити під мотоцикл — і все твоє життя зміниться. А можна піти на роботу й отримати кулю від підлітка, який вважає, що саме це зробить із нього чоловіка.

— Можна впасти з даху.

— Саме так. А можна приїхати провідати чоловіка в нічній сорочці — й отримати найкращу пропозицію, яку тільки можна уявити. Життя — воно таке. Ніхто не знає, що станеться наступної миті. Тому треба хапатися за можливості. Думаю, це твій шанс.

Я міцно заплющила очі. Не хотіла його чути. Не хотіла визнавати, що він має рацію. Потім витерла сльози долонями, а він простяг мені серветку й дивився, як я витираю розмазану туш.

— Тобі личить макіяж як у панди.

— Мабуть, я трохи в тебе закохалася.

— Ти точно це кажеш усім хлопцям у реанімації.

Я повернулася та поцілувала його. Коли я розплющила очі, він уважно дивився на мене.

— Я спробую, якщо і ти спробуєш, — сказав він.

Якусь мить я боролася з клубком у горлі, а потім відповіла:

— Семе, я не знаю…

— Чого не знаєш?

— Життя ж коротке, чи не так? Ми обоє це знаємо. А якщо ти — мій шанс? А якщо для щастя мені потрібен лише ти?

29

Іноді люди кажуть, що осінь — їхня улюблена пора року. Думаю, вони мають на увазі саме такі дні, як сьогодні: світанковий туман, що розвіює неймовірно прозоре сяйво; зметене в купи листя; приємний запах пожухлої зелені. Хтось каже, що в місті зміна пір року не відчувається, що величезні сірі будівлі та автомобільні вихлопи утворюють свій мікроклімат, який не надто змінюється протягом року. Але на моєму дахові зміни були суттєві. І річ не тільки в безкрайому синьому небі над головою, а й у помідорах Лілі, які тижнями забезпечували мене соковитими червоними плодами, а ще в горщиках із полуницями, які іноді радували мене солоденьким. Квіти викидали бутони, квітнули та засихали. Ніжна весняна травичка поступилась місцем колючим стеблам. Листя опало. На даху вже відчувався подих зими. Літаки залишали в небі довгі білі сліди, а вранці вуличні ліхтарі ще довго світили після світанку.

Мама піднялася на дах, струсила зі своїх широких штанів краплини вологи та оглянула гостей.

— Цей твій дах просто чудовий! Ти можеш хоч сотню людей сюди запросити!

Вона обережно поставила пакет із кількома пляшками шампанського.

— До речі, — вела далі мама, — я казала тобі, яка ти смілива, що поборола себе та знову сюди піднялася?

— А я й досі не можу второпати, як ти примудрилася звідси впасти, — зауважила сестра, розливаючи напої. — Це треба бути тобою, аби впасти з такого величезного даху.

— Та вона ж була п’янюча, — нагадала мама, прямуючи до драбини. — Луїзо, а звідки в тебе стільки шампанського? На вигляд страшенно дороге.

— Від начальника.

Два дні тому ми ввечері зводили касу та невимушено теревенили. Ми взагалі почали багато розмовляти з ним відтоді, як у нього народилася дитина (я стільки знала про те, як відходили води в місіс Персіваль, що їй би це точно не сподобалося). Отоді я й розповіла йому про свої плани. Він кудись зник, наче зовсім і не чув. Я вже вирішила, що це просто чергова демонстрація його дурощів, коли раптом він вийшов із комірчини з ящиком, у якому було шість пляшок шампанського.

— Ось. Знижка шістдесят відсотків. Залишки. — Він простягнув мені ящик. — Майже задарма — забирай. Ти заробила.

Я почала бурмотіти якісь подяки, а він — щось про те, що марка не дуже й дорога і що взагалі таке вже зняли з виробництва, але вуха в нього стали яскраво-рожевими.

— Могла б хоч удати, що рада бачити мене живою. — Я простягла Тріні келихи.

— Та годі вже. Я давно виросла з того віку, коли діти хочуть бути єдиними в родині. Може, роки два як.

Підійшла мама з пачкою серветок і зашепотіла:

— Як ви гадаєте, такі серветки згодяться?

— А чого ж ні?

— Ну, будуть же Трейнори… Вони ж не використовують паперових серветок — може, треба лляні? З гербами?

— Мамо, вони їдуть на вечірку на даху в колишній офісній будівлі на сході Лондона. Думаю, вони розуміють, що срібних приборів тут чекати не випадає.

— До речі, — сказала Тріна, — я привезла ковдру Тома та зайву подушку. Думаю, час уже мені перевозити до тебе речі. А ще я завтра йду дивитися місцевий гурток для школярів.

— Як же добре, що ви, дівчата, про все домовилися. Тріно, якщо хочеш, я доглядатиму Тома — тільки скажи!

Ми ходили колами по даху, розставляючи склянки та паперові тарілки, а мама пішла по ще одну пачку непоказних серветок.

Я тихо запитала сестру:

— Тріно, а що, тато дійсно не прийде?

Сестра скривилась, і я спробувала не виказувати, як мене це засмутило.

— У них що, і досі не владналося? — продовжила я.

— Сподіваюся, що, коли я поїду, їм таки доведеться розмовляти. А зараз вони наче два боксери на ринзі. Говорять тільки до мене або Тома. Це просто бісить. Мама вдає, ніби все одно, приїде він чи ні. Але я знаю, що це не так.

— Я правда сподівалася, що він приїде.

З тієї ночі, коли в Сема стріляли, я бачилася з мамою двічі. Вона записалася на новий курс в освітньому центрі — сучасна англійська поезія — і тепер у всьому вбачала якісь символи. Десь упав листочок — неминучий розпад, пролетіла пташка — мрії та надії. Одного разу ми поїхали на поетичні читання на південному березі Темзи — вона весь вечір перебувала в неймовірному захопленні та