Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Злата мовчала. Її губи тремтіли. Але врешті вона кивнула.

— Я вірю тобі, Алекс.

Він обійняв її, міцно, з відчуттям, ніби це — останній бар’єр, що вони подолали разом. За вікном річка несла своє мовчазне світло, і здавалось, ніби весь світ затамував подих, дозволяючи їм на мить стати єдиним цілим.

Щодня студія була в шумі —  не від пробних дублів і перезаписів, а від справжнього творчого хаосу. Обкладинки, фінальні мікси, червоний маркер у блокноті Алекса, де слова «остаточна версія» то обводилися, то викреслювалися — і знову повертались. Антон нервово крутив гітарний джек, Ярик безкінечно шліфував драм-треки, а Алекс... Алекс втілювався в музику настільки глибоко, що іноді забував дихати.

Злата забігала до студії в перервах між парами — то з конспектом під пахвою, то з чашкою кави для Алекса. Вона виглядала втомленою, але очі світилися кожного разу, коли бачила його.

— У тебе, здається, лекція за десять хвилин, — прошепотів Алекс, коли вона нахилилась до нього, щоб щось сказати, а натомість просто залишилась поруч.
— У мене завжди щось за десять хвилин, — посміхнулася вона. — Але якщо я зараз піду, ти знову забудеш поїсти.
— Я не забуду, клянусь. Ярик же поклявся нагадувати.
— Ярик у цей момент їсть мої запаси печива з сумки, — сказала Злата, глянувши у бік барабанщика, який і справді щось жував винувато.

— Злата, ну правда, — втрутився Антон, не піднімаючи погляду від гітари. — Або йди на пару, або кидай універ і сідай писати бек-вокали. Ми тут всі вже як одна комунальна квартира.
— Або як одна нервова клітина, — пробурмотів Ярик, витираючи крихти з рук.

Увечері, коли запис закінчився, хлопці залишилися в студії обговорювати технічні деталі релізу, а Алекс потяг Злату на дах — їхнє особливе місце. Він сам не зрозумів, коли минув його страх висоти.

— Кожен раз, коли ми тут, здається, що часу більше, ніж є насправді, — сказав він, коли вони сіли на знайому ковдру, вкравши її ще з реквізиту одного кліпу.
— А він все одно минає, — відповіла вона, поклавши голову йому на плече.

Тиша між ними була не незручною — вона була як вдих перед сценою. Її пальці лежали у його руці, а його щока торкалась її волосся.

— Тур починається через чотири дні, — сказав Алекс майже пошепки.
— Я знаю.
— Мені страшно.
— І мені.

Він повернувся до неї, провів пальцем по її щоці.

— Але я не хочу витрачати ці дні на страх. Давай просто... жити. Навіть якщо це всього кілька моментів.
— Давай, — прошепотіла Злата.

Вони поцілувались — не з тією шаленістю, як після сварок, і не з тугою, як у дні прощань. Це був поцілунок людей, які вирішили любити тут і зараз, поки світ дозволяє.

Наступні дні були наповнені поспіхом. Алекс писав автографи на постерах, Злата здавала курсову у півсонному стані. Вони зустрічалися вночі — в машині під її будинком, на лавці біля студії, у кафе, що вже закривалося.

Вони хапали час, як тільки могли. Спали разом на дивані у студії, їли піцу з коробки, сміялися над власною втомою.

— Як думаєш, я колись звикну до цього ритму? — спитала вона, засинаючи у нього на грудях.
— Ні, — відповів він, обіймаючи її. — Але ми навчимося бути щасливими навіть у ньому.