Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Глава 34

Студія знову ожила. Замість гнітючої тиші та напружених поглядів її наповнювали звуки музики, сміх, дрібні суперечки про акорди і той самий живий, теплий хаос, якого їм усім так не вистачало. Ярик, вмостившись за барабанами, зосереджено вибивав складний ритм, хитаючись у такт. Його волосся вже давно вибилося з хвостика, і тепер стирчало в різні боки, наче антенки, що вловлюють настрій.

— Та ти просто хочеш, щоб я зламав собі кисті, — пробурмотів він, не зупиняючи гру, — а потім скажеш: "Ой, ми не знали, що так станеться".

— Це була б ідеальна нагода для драматичної заяви у соцмережах, — підкинув Антон, настроюючи гітару. — "Наш барабанщик самопожертвувався в ім’я музики".

— О, точно, — підхопив Ярик, — і фото моєї гіпсованої руки з підписом: "це був удар заради мистецтва".

— Якщо ти зламаєш руку, ми просто візьмемо Софію, — не відриваючись від клавіш, вкинув Алекс з ледь помітною посмішкою. — Вона ж уже рок-зірка, їй лиш обкладинку Rolling Stone зняти.

— Софія на барабанах — це буде вже джаз-рок-хаос, — засміявся Антон. — Але прикольно.

Усі розсміялися, навіть Ярик, хоч і буркнув щось про “змову клавішників”. Студія наповнилась легкою, веселою атмосферою. Це було щось більше, ніж просто робочий процес — це було повернення до себе. До них самих, до музики, до дружби.

Двері студії раптом відчинилися, і на порозі з’явилися три дівчини — Злата, Аня та Діана. Вони сміялися, тримаючись під руки, немов щойно вийшли з якогось ситкому, де щастя — це завжди гарне світло, хороша погода і хлопці, що пахнуть кавою та репетиціями.

— О, група підтримки з'явилась! — вигукнув Антон, театрально кланяючись. — Ми вже почали думати, що нас забули у цьому бетонному склепі.

— Ми принесли вам поживу для виживання, — оголосила Злата з гордим виглядом, піднімаючи пакет з бутербродами, — і фруктів, бо хтось із вас згадував, що вітаміни — це важливо.

— І каву. Багато кави. — Аня обережно поставила термоси на підвіконня. — І, можливо, кілька печеньок з секретним інгредієнтом — любов’ю та занепокоєнням за ваше харчування.

— Ви мої герої, — зітхнув Ярик, підійшовши до неї з виразом щирої вдячності. — Я вже вчився, як виживати на саунді й повітрі.

Діана підійшла до клавіш і, глянувши на ноти, сказала:

— Ого, а це нова пісня? Тут така сильна енергія... особливо в приспіві. Наче биття серця перед стрибком у невідоме.

— Це все наш клавішник-чарівник, — підморгнув Антон, подивившись на Алекса. — Він, як бачите, скромний, але геніальний.

Алекс лише посміхнувся й опустив очі. Його щоки ледь порожевіли.

— Без вас, хлопці, ці пісні були б лише ідеями в моїй голові, — пробурмотів він. — І без тебе, Злато, я, мабуть, узагалі не писав би зараз.

Злата обійняла його ззаду, поклавши підборіддя йому на плече.

— І ніколи не переставав би писати. Ми з тобою. Завжди.

Алекс повернувся, і короткий, ніжний поцілунок між ними розтопив ще трохи льоду в серці кожного з присутніх. Кохання і музика — здається, саме ці дві сили тримали їх на плаву.

Решта вечора промайнула легко — між бутербродами, музикою, сміхом і короткими танцями біля колонки, коли Антон раптом увімкнув старий трек Blink-182. Дівчата співали, хлопці вигукували бек-вокали, і студія перетворилась на щось між кухнею після вечірки та передгримувальною зоною перед шоу.

Коли годинник повільно поповз до півночі, дівчата почали збиратись. Алексові не хотілося відпускати Злату. Він підійшов до неї і тихо сказав:

— Ходімо. Тільки ми двоє.

Вона глянула на нього і ледь помітно кивнула.

Вони вийшли зі студії в теплий, м’який вечір. Місто дихало спокоєм — вогні підморгували у вітринах, річка відбивала зорі. Алекс вів Злату вузькими вуличками до невеликого кафе з панорамним вікном, що виходило на річку. Тихе місце, ніби спеціально створене для щирих розмов.

Коли вони сіли, він обережно взяв її руки в свої.

— Я хотів поговорити про щось важливе, — почав він, уникаючи її погляду.

— Я вже хвилююсь, — Злата спробувала усміхнутись, але щось стисло їй груди.

— Ми майже закінчили альбом, — тихо сказав Алекс. — І після цього починається тур. Довгий. На кілька місяців.

Злата мовчки дивилася на нього. Її очі стали темнішими.

— Це багато часу... — прошепотіла вона.

— Знаю, — він стиснув її долоні. — Але це — моя мрія. І я не хочу йти до неї без тебе. Я хочу, щоб ти залишалась частиною неї, навіть якщо ми будемо на відстані.

— Я боюсь, Алекс... — її голос зрадив емоції. — Боюсь знову бути тією, кого забувають, поки живуть інші мріями.

Він подивився їй прямо в очі.

— Я не Ден, Злато. Я не забуду тебе. Не зраджу. Я писатиму, дзвонитиму, прилітатиму. Кожна сцена, кожен біс — усе це буде з думкою про тебе.

Його голос тремтів, але очі світилися непохитною впевненістю.

— Я кохаю тебе. І я пройду крізь будь-яку відстань, щоб тримати твою руку. Якщо ти тільки дозволиш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍