Люко Дашвар - Ініціація

на цупкому шматі целофану, який вкриває ліжко. Поряд велика миска з теплою водою. У руках Альонки — мочалка і мило. Змочує мочалку в воді, намилює старе тіло. Бабця не репетує, певно, їй то навіть подобається: усміхається по-дитячому наївно.

— Чому ви її не в ванній миєте? — запитую розгублено.

— Може, ти її до ванни на руках донесеш, всадиш, а потім ще й витягти з ванни зможеш?

— Вона вже не ходить?

— Та чого там — човгає потроху. Від ліжка до стільця, від стільця до дивана, — Альонка нахиляється до бабці, продовжує милити старій шию, бурчить. — Де ту Карину носить? От коза! Знає ж, що не можу сама бабу перевернути! Одна нирка — то не дві.

— Альоно… У вас одна нирка? — забуваю про бабцю, бо жаху стає ще більше.

— Борги були, — відповідає чисто, як Діна, фіналом довгого логічного ланцюга.

— Жах який! Давайте допоможу, — видушую, хоч допомагати геть не хочеться. Лиш уявляю, що зараз доведеться торкнутися чужого старого немічного тіла, і під горло підступає нудота.

— Краще скажи, як тебе звати, — відповідає Альонка. — А то прийшла така… Портрет Толіка принесла, грошей купу накидала і здиміла. Хоч би номер мобільного залишила, хоч би сказала, як до тебе звертатися, а то люди питають: «Хто тобі допоміг, Альонко?» А я і не знаю.

— Рома-Роза, — шепочу, та ім’я не звучить: ані вітру, ані сонця. — Мене звати Рома-Роза, — повторюю голосніше.

— Серйозно, не жартуєш? — Альонка відриває руку з милом від тіла старої, дивиться на мене вражено. — Реально батьки назвали тебе Ромою і Розою?

— А в чому проблема?

— Ім’я чудне. Як з мультику.

Не встигаю дати відсіч. До спаленьки заходить кістлява жінка, схожа на Залізного Дроворуба з казки про дорогу з жовтої цегли. За нею — кудлатий пес.

— Де вантаж?! Готовий до транспортування?! — гукає кістлява, помічає мене, одразу ж повертається до Альонки. — Так тут гості! Нормально? І якого ти мене кликала, га? У мене своїх справ нема?

— Це та дівчина, яка портрет принесла, — пояснює їй Альонка.

Кістлява Каринка збавляє оберти.

— Здрасьтє! — каже мені, вже йде до ліжка, до Альонки і бабці. — На який бік стару перевертати?

— Лицем до стіни, — командує Альонка, радить мені: — Зачекай в іншій кімнаті. Ми скоро.

Прожогом вилітаю в міні-вітальню, дякую Альонці. Дякую, бо ці дві кобили, здається, геть позбавлені відчуття відрази, а зі мною все інакше. Певно, я надто складна і непересічна порівняно з ними. Певно. Але я б почувалася розсекреченим агентом, якби жінки помітили гидливість, яка охоплювала мене, варто було тільки зиркнути в бік старої голої жінки.

Дивлюся в очі Толі Овчаренка. Це простіше: портрет стоїть на тумбі, навколо нього — просто обійняти і плакати! — штучні квіти, пластикові янголи. «Літо ж! — дратуюся. — Могла б і живі квіти біля синового портрета поставити! Чи вже гроші закінчилися?» Підозри і сумніви ще не відпускають.

— Ти ж прийшла перевірити, як я допомогу витрачаю? — Альонка — реалістка.

Хвилин за десять зі спаленьки спочатку виходить кістлява Карина з мискою. Прямує в бік ванни, виливає воду, бурмотить, що баба миється частіше, ніж сама Карина! Потім з’являється Альонка з брудним памперсом. Демонструє мені:

— І так — двічі на день. Ще є питання?

— Слухайте, я прийшла зовсім не для того, аби влаштовувати вам перевірку… — не встигаю закінчити фразу.

Встрягає кістлява. Уже повернулася до вітальні, гукає:

— Альон! Бабину тачку їй покажи.

— Яку ще тачку? — дивуюся.

— Реальну тачку! Чотири колеса, двигун, шкіряне сидіння!..

— Зараз! — Альонка всміхається, підхоплюється, вибігає на кухню, за мить повертається: сидить в інвалідному візку з двигуном, керує ним, намагаючись втрапити у вітальню та не врізатися у двері.

— Ви купили візок для бабці? — підозри не зникають, бо і такі витрати видаються незрозумілими, позбавленими логіки.

— Яка ж принцеса без карети?! — глузує Альонка.

— Чуєш, — Карина штовхає мене ліктем, гигикає, — ми з Альонкою дні три самі на ньому каталися. Голубів і котів ганяли.

— А бабця каталася? — підозри посилюються, муляють.

— Як? Вона труси сама не натягне, не те щоб кнопки натискати, — Альонка зупиняє інвалідний візок біля столу, так і сидить у ньому, розповідає: — Всаджую свою принцесу і сама її катаю. Вхоплюся за ручки та штовхаю. А що робити?

— Не знаю, — відповідаю холодно. — Може, думати, перш ніж так безглуздо витрачати гроші? Нащо ж було купувати дорогий візок з двигуном, якщо ви використовуєте його як звичайний?

Альонка не знічується. Роздивляється мене зухвало.

— Слухай, Рома з Розою! Думаєш, ти перша, хто до мене з допомогою приходив? І до тебе були, і після тебе!

— Та невже? Бачу, прямо черга стоїть, — не втримуюся, нахабнію.

Встрягає кістлява Карина. Повертається до мене корпусом, і мені ввижається металевий звук при кожному її русі.

— Гальмуй! Добре? — кричить мені.

Заводяться, молотять слова на порох одна поперед одної, і за п’ять хвилин їхньої збуреної балаканини дізнаюся, як дорогий візок привернув увагу якогось Божка, що він бог і цар на базарі, всі ятки скупив, у тому числі і ту, на якій Альонка з Кариною по черзі торгували пральними засобами. Як підкотив Божок до Альонки і каже: «Є два варіанти. Перший: саджай бабу у візок і відправляй милостиню просити. Домовлюся про прибуткове місце поблизу Контрактової площі. Вісімдесят відсотків — мої! Навіть транспорт дам: вранці бабу забиратимуть, увечері привозитимуть, удень за нею приглянуть. Тобі ніякого клопоту і купа грошей. Варіант другий: береш портрет сина і сама на точці стоїш. Мої відсотки незмінні — вісімдесят! Бо мені ще доведеться платити за оренду точки».

— Без роботи залишилися через того Божка. Обидві! — психує Карина. — Бо Альонка його послала, а я ще й дулю показала.

Втрачаю точки відліку. Не розумію, хочеться бігти геть.

— Так ти чого прийшла? — смикає мене Альонка. — Тобі чек на візок показати? А нема! Я його не в магазині купувала. У тітки одної. У неї чоловік помер, от вона і продавала задешево. Можу тобі телефон її дати.

— Я б сказала, чому прийшла. Якби ви хоч на мить замовкли і дали