Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Занурений у напівтемряву кабінет, на перший погляд, здавався порожнім. І на другий теж, якщо не знати про давню звичку його власника, який любив відпочивати без зайвого світла в повній тиші. Втім, така нагода випадала вкрай рідко.

Генерал-чотовий Колодар сидів в глибокому кріслі з заплющеними очима – він лише півгодини тому повернувся з термінової наради. Останнім часом, ці безмістовні зборища викликали хіба головний біль.

Старі маразматики, налякані поверненням Ос, іноді пропонували зовсім абсурдні рішення. Не бажали виказати свій страх перед титанами, але він так і прослідковувався в словах генералів.

– Вони налякані, бо винні в тих подіях, – зітхнув Колодар і повільно випростався в кріслі. – Не розібрались, не вислухали попереднього короля, а одразу винесли вирок. Дурні. Титани ніколи не були демонами...

Втомлено скуйовдивши коротке, русе волосся, чоловік потягнувся за цигаркою. Він рідко палив, але, здавалося, інакше думки не впорядкувати. За мить генерал вже видихав в'язкий дим у повітря, завбачливо штовхнувши стулки вікон. Не хотілося, аби весь кабінет просочився цим запахом.

Увагу привернув яскравий місяць, на половину схований нічними хмарами. Саме його світло розбавляло темряву в кабінеті, але воно ж нагадало події далекої молодості.
 

« – Ти надто серйозний, Колодаре, – усміхався молодий чоловік з попелястим волоссям. Карі очі Яровита хитро примружилися: – ну дізнаються генерали, то й що? Пихаті старці занадто стараються контролювати все в цій країні. Повір мені, одна витівка біди не наробить.

Це був переддень Велесової ночі. Велике свято, за якого роросці прибирали будинки, заздалегідь приймали лазню, залишаючи відро води та віник для померлих родичів, та накривали на стіл. Декілька порцій, обов'язково, залишали для померлих, і не забували славити бога Велеса.

Він, в свою чергу, вважався не лише покровителем мистецтва та торговлі, а був і володарем підземного світу. Лише в цю осінню ніч бог відчиняв ворота потойбіччя, дозволяючи померлим душам навідати рідних, а нечисті – насолодитись святом, лякаючи живих.

– Ти зовсім не думаєш про наслідки, – відповів тоді Колодар. – Нас запроторять до в'язниці і не подивляться на твій статус.

– Та годі тобі, – відмахнувся чоловік. – Я вже все продумав, люди точно не забудуть цю ніч!

– От в цьому я не сумніваюся. Твій план доведе їх до гикавки та проклять в бік Велеса.

Яровит лише ображено пирхнув. Підставляти божество не дуже хотілося, але ж Велес навряд чи образиться на маленьку витівку?

– Ти просто маєш трохи підсилити мою магію, – попросив маг душ, дивлячись чесними очима на свого співрозмовника. – Нічого складного! Якщо нас викриють – просто звали все на мене, скажеш, я тебе примусив.

Колодар приречено зітхнув. Він вже розумів – непосидючий товариш не відстане, допоки не отримає бажане. І в той день Яровит таки отримав його згоду.

Того року Велесова ніч справді була незабутньою. Юний маг душ прикликав до столиці сотні невпокоєних духів, налякавши містян мало не до смерті. Втім, Яровит ніколи не шкодив іншим у своїх витівках – лише розважався сам і намагався розважити оточуючих.

В ту ніч молодий аристократ влаштував цілу виставу на головній площі, де акторами були неживі і навіть оскаженілі. Танці з вогнем, якого додавав вимушений спільник – Колодар, – заворожували випадкових глядачів, що не встигли повернутися до будинків.

Для всіх інших жителів столиці, що завбачливо ховалися вдома, Яровит змусив потойбічне військо танцюристів продовжити виставу вже на вулицях. Підконтрольні духи не мали жодного шансу позбутися нав'язаної волі, тож лише гарчали, виконуючи черговий поворот з популярного тоді вальсу.

Пропустити цю подію виявилося неможливо – над танцюючими привидами спалахували яскраві вогники, а під їхніми ногами розквітали стихійні візерунки з зображенням помаранчевих квітів. Зачаровуюче дійство тривало майже годину, допоки магів-правопорушників не знайшла королівська гвардія.

Яровит з Колодаром завбачливо сховалися на останньому поверсі годинникової вежі, що височіла над усією, головною площею. Це дозволило їм приховати власні магічні сліди та виграло вдосталь часу для вистави.

– Я ж казав, буде весело! – широко усміхався блідий Яровит, коли їх тягли вартові закону. Блондин виглядав вкрай виснаженим, – контроль стількох примар вартував неабияких сил, – але дуже задоволеним через скоєне.

– Поговоріть мені ще, – обурився якийсь гвардієць. – Як взагалі можна було додуматися до чогось подібного?!

– Та я не тільки до такого можу, – відгукнувся маг душ і раптом знову усміхнувся: – але ж, погодьтеся капітане, у нас гарно вийшло!»
 

Колодар сумно усміхнувся спогадам. Яровит завжди був зірвиголовою, тільки з роками став більш серйозним. Але, що в юності, що в дорослому віці – він завжди дбав про безпеку громадян. І неабияк псував настрій та нерви генеральній старшині, будуючи власну військову кар'єру.

Генерал-чотовому раптом пригадалася молода розвідниця, чия анкета вдало потрапила до Ізбора. Дівчинка була повною копією свого батька, навіть за характером. Добре, що інші ще не впізнали в Реквієм дочку Яровита.

Ідея зі спеціальним загоном зовнішньої розвідки була дуже вчасною. Добре, що Івор сам звернув увагу на високий рівень підготовки дівчинки, і забрав її до своєї команди.

Тепер Колодар відчував спокій. Та звістка про смерть Мечислави Роса змусила його похвилюватися. Все ж, довгі роки чоловік не знав, що сталося з двійнятами, адже генерал-полковник давно обірвала всі зв'язки з армією.

Єдине, що він міг зробити для дочки свого друга, не виказавши Реквієм перед іншими генералами, це посприяти її знайомству з власним учнем, Івором. Чоловік вірив у всіх трьох своїх підопічних, – Яву Отая, Дем'яна Гамаюна та Ізбора, – але точно знав, що не відступити перед тиском генеральної старшини зможе лише один.

Втім, розвинути ці думки Колодар не встиг. На столі м'яко спалахнув артефакт, що нагадував закриту книжку з великим, мідним циферблатом на обкладинці. Це була цьогорічна розробка Колегії, якою поки користувалися лише генерали – вона дозволяла зв'язатися один з одним напряму, без листів.