Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Реквієм же пам'ятала власний крик. Нестримний, він розлетівся надривною хвилею та на якийсь час оглушив її саму. Вона навіть не почула останніх слів матері, – радше прочитала їх по усміхненим губам, – помітивши, як налякала ця фраза одного з палачів, офіцера Орогоста Отая. Пам'ятала жахливу провину в карих очах тата і його прохання бути сильними.

Кров бризнула навкруги, декілька крапель потрапили й на дитячий одяг, що лише посилило істерику дівчинки. Вона більше нічого не пам'ятала. Лише далекий вибух, а згодом – заспокійливий голос двоюрідної бабусі та її різкі, сповнені несамовитої люті, накази.

В той день стратили майже усіх дорослих, які погодилися на підселення титанів у тіла дітей. І тих, що виявилися причетними до ритуалів. Це стало початком кривавого бунту з боку громадян, обурених діями армії.

Палата лордів та леді теж повстала – військові намагалися позбутися титанів, носіями яких виявилися діти впливових аристократів. Ця невиправдана жорстокість була найбільшою помилкою армії – генерали втратили довіру громадян.

Жодного з титанів Ос знищити не вдалося.
 

Повільно повертаючись до реальності, Вієм вже відчувала гарячі сльози на власних щоках та теплу, суху лапу Безуала на своїй долоні. Розвідниця не помітила, коли саме дух перебрався на кам'яну огорожу, але зараз сидів зовсім поряд і уважно вдивлявся чорними очима в її обличчя.

Нічого не кажучи, дівчина втомлено опустилась навпочіпки, притулившись чолом до холодного каменю. Майже одразу відчула обережні погладжування бісеня, що невміло водив рукою по її волоссі, але вже не стримувала беззвучних ридань.

Реквієм оплакувала несправедливу смерть батьків і ніби лише зараз приймала її. Ця втрата була найболючішою, проте, на жаль, тільки першою. В свої дев'ять років дівчинка дізнається про смерть Гната. В тринадцять загине бабуся, але повідомлять про це лише через чотири роки. А в двадцять – стане відомо про смерть вчителя у Цґої.

І лише зараз, отримавши мовчазну підтримку бісеня, розвідниця зізнається собі в тому, що боїться смерті. Не своєї, але втрачати рідних було страшно. Бачити їхню смерть і не мати можливості щось вдіяти – ще гірше.

– Обіцяю, я зроблю все, щоб очистити ваші імена.

Відповідаючи її тихому голосу, фіолетове полум'я аури раптом спалахнуло насиченим, сильним багаттям навколо тіла. Життєва енергія майже непомітно змінила відтінок на більш глибокий, сигналізуючи про нестримну жагу до життя своєї власниці. І вже зовсім безслідно, – не привертаючи до себе жодної уваги сторонніх, – аномальні, магічні канали, сповнилися силою.