Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Переяр сам не помітив, як почав симпатизувати ризиковій натурі білявки. Так, вона діяла на межі нерозсудливості, не завжди законно, але – і він це бачив, – заслуговувала довіри тих, на чию сторону ставала.

Залишилося лише зрозуміти, який бік розвідниця займала насправді. Все ж, вона не поспішала відкриватися навіть лояльному Івору.

Сама ж Реквієм завмерла біля північної огорожі, задумливо спостерігаючи за грозовими хмарами вдалині. Ті повільно танули, підтверджуючи здогадки штурмовика про реакцію природи на здичавілу нечисть.

Глибоко вдихнувши зігріте бар'єрною завісою повітря, дівчина з силою стисла кулаки. Намагалася зібратися з думками і нарешті наважитись поглянути в моторошні очі власним страхам. Інакше просто не зможе скористатися аномальними каналами для збільшення життєвої енергії.

– Безь, підстрахуй мене, будь ласка.

Дух з готовністю кивнув, мовчки доїдаючи булочку з корицею. Він так і залишився сидіти на лаві, з цікавістю спостерігаючи за розвідницею та її аурою. Фіолетове полум'я невпевнено тріпотіло, видаючи внутрішню тривогу та страх своєї власниці, але згодом вирівнялось.

– Цього разу я маю впоратись, – тихо пообіцяла сама собі, впершись долонями в кам'яну огорожу.

Повільно видихнула, сповільнюючи серцебиття і знову набрала повні легені повітря. Реквієм не збиралася занурюватися надто глибоко – все ж, потрібно спостерігати і за ситуацією довкола, не забуваючи про чергування. Навпаки, планувала дістати страхи на поверхню. Так з ними легше впоратись.

Цього разу події пережитого вже свідомо розгоралися перед її очима. Спогади не затягували дівчину глибоко в минуле – вона зосередилась на відчутті шорсткої поверхні каменю під власними долонями та контролю дихання. Ці прості дії дозволяли заземлитись і зберігати спокій.
 

Простора зала з витонченими, кам'яними колонами та світлим мармуром підлоги захоплювала кожного гостя своєю красою. Дорога різьба, прикрашена сріблом, на внутрішніх стінах розповідала видатну історію країни, водночас слугуючи і показником її достатку.

Тут завжди було гарно. Але цього разу присутніх внутрішнє вбрання зали зовсім не чіпляло. Сьогодні вони зібралися тут з іншою метою.

Ще молоду пару аристократів вивели передостанніми. Горда постава чоловіка з попелястим волоссям та карими очима, його дорогий мундир, прикрашений діамантовими ланцюжками на плечах – ніщо не нагадувало б в ньому приреченого на смерть, якби не металеві кайдани на зап'ястях.

Жінка, що йшла з ним пліч-о-пліч, складала трохи інше враження. В її блакитних очах не було смирення чи спокою, як у чоловіка, а темне, довге волосся, трохи розхристане після проведених годин у підземній в'язниці, видавало в ній уродженку півдня. Як і смуглява шкіра, що не передалася дітям – двійнята успадкували кольоротип батька. Хіба тільки очі, такі ж виразні і емоційні, Гнат та Рем перейняли від матері.

– Отже, вам є що сказати на свій захист? – дещо скрипучий голос незнайомого генерала увірвався до свідомості.

Він заговорив одразу, тільки-но до зали ввели п'ятирічок. Налякані двійнята в запиленому і подертому одязі, з помітними синцями на обличчях та руках, одразу привернули увагу пари.

Чоловік, що досі спокійно і навіть відсторонено спостерігав за військовими, різко смикнувся в бік дітей. Його зіниці вражено розширилися, коли він побачив синці та гіпс на лівій руці Гната. Проте, двоє булавних офіцерів не дали зробити й кроку в бік двійнят, з прихованим задоволенням вдаривши чоловіка в живіт та гомілкову кістку.

– Як ви посміли торкнутися моїх дітей?! – тихо прошипів колишній головнокомандувач, припавши на одне коліно. Його карі очі спалахнули силою, змушуючи офіцерів відсахнутися, але ті миттєво взяли себе в руки. Військові точно знали – він не скористається магією завдяки дії кайданів.

– Тато, – ледь чутно прошепотіла Рем, злякано стиснувши здорову руку брата обома долонями. Дівчинка до крові закусила нижню губу, тільки б стримати крик, адже знала – ці люди не терпітимуть зайвих звуків з їхнього боку.

– Не хвилюйся, пташенятко, – з ніжністю усміхнувся чоловік. Він був ладен витерпіти будь-які тортури, тільки б не чіпали дітей. Але... армія вирішила не діяти чесно. – Зі мною все добре.

Озирнувшись до старого генерала, вкрай задоволеного ситуацією, його погляд миттєво поважчав. Цей старигань завжди заздрив успіху молодого полководця і навіть в цій ситуації вхопився за можливість позбутися його. Чоловік знав – все вже повернули проти них і щось змінити часу просто не вистачить. Генерал Козьма, що загине вже через два роки від рук Мечислави Роса, скористався його єдиною слабкістю – сім'єю.

– Відпустіть дітей, їм нíчого тут робити, – холодно промовив. Втім, він вже знав відповідь Козьми, як і те, що вона йому не сподобається.

– Твої виродки мають побачити на власні очі, що буває, коли йдеш проти армії, Яровите, – огидно посміхнувся генерал. – Тож вибач, але ні, вони залишуться тут, разом з нами.

Яровит з силою зціпив зуби, відчуваючи, як в грудях спалахує лють. Він і так вже погодився на всі умови охочого до влади стариганя, але дозволити двійнятам побачити їхню страту не міг. Ігноруючи зростаючий біль у всьому тілі, чоловік прикликав власну магію. Зараз і в цьому положенні він нічого не вдіє проти десятка булавних офіцерів і генерала-некроманта, але, принаймні, зможе відправити заклик про допомогу.

Втім, це потягнуло за собою цілу череду незворотніх подій. Генерал Козьма надто пізно зрозумів намір Яровита, тож зупинити його не встиг. Це остаточно вивело з себе старого, який одразу віддав наказ – стратити негайно.

Далі маленька Рем вже не розрізняла, про що кричали солдати і взагалі всі присутні. Вона й попередні речення зрозуміла лише через роки, але тоді чомусь чудово запам'ятала кожне слово.

Двійнята заклякли, не здатні ступити й кроку без дозволу одного з наглядачів – булавного офіцера, відповідального за їхню присутність. Гнат, через попередні знущання і наступний шок, просто не міг говорити. Хлопчик, такий же світловолосий як сестра і тато, лише мовчки плакав, коли голови обох батьків з глухим стуком впали на світлий мармур. Він не міг відвести погляду широко розплющенних, блакитних очей від калюж крові, які поволі розтікалися в різні боки зовсім поряд.