Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Через великі ризики і чималу територію країни – в Роросі ще кілька століть тому припинили використовувати звичайних поштарів чи навіть пташину пошту. Приблизно тоді ж, коли вирішили взаємовигідно співіснувати з нечистю для збереження людських резервів.

Тож, роросці були змушені шукати альтернативу та вигадувати нові способи зв'язку. Магія тоді лише набирала обертів, її різноманіття ставало все більшим, і людям довелося створити щось просте та, в той же час, універсальне.

З тих пір пошта стала повністю магічною і широко використовувалася обдарованими для швидких повідомлень між собою. З'явилися одразу два способи: зв'язок напряму з потрібною людиною, або відправка листа через артефакт, зазвичай, встановлений в мерії кожного міста. Це вже коштувало грошей, але економило резерв мага, та дозволяло скористатися поштовими послугами порожнім.

Щоб зв'язатися напряму з іншою людиною – необхідно знати ту особисто і заздалегідь налаштувати просте заклинання на її ж ауру. Це був своєрідний маячок, який вловлював бажання свого власника зв'язатися з цією людиною і просто «притягував» його повідомлення до адресата. Заклинання зв'язку створювалося досить вузькопрофільним, тож відслідкувати переміщення мага і взагалі виконувати щось іще – не могло.

У випадку Реквієм, що не могла використовувати цей спосіб зв'язку через відсутність магії, проблема вирішувалася завдяки Безуалові. Точніше, отримати повідомлення дівчина могла, а от відправити відповідь – лише через духа, тісно пов'язаного з магічною стороною світу.

Ось і зараз її відволік глухий плескіт, який завжди супроводжував появу листа від дідуся. Перед обличчям спалахнув вогонь чорної магії Мстивоя, а за мить, прямо в руки розвідниці, впав невеликий сувій.

Від несподіванки Вієм ледь не здригнулась, але одразу розгорнула лист, вчитуючись в рядки. Зараз навіть присутність штурмовика не заважала – вона надто довго чекала на це повідомлення. Втім, Велет ввічливо відвернувся, наблизившись до столу з порожніми тарілками. Підхопив тацю і вже збирався покинути вежу, коли дівчина його зупинила.

– А вони часу не гають, – усміхнулася Реквієм, швидко пробігаючи очима по написаному. Кинула короткий погляд на Переяра і додала: – почекай хвилину, тут є дещо цікаве.

І чекати було на що, адже дідусь повідомляв:

«Рем, крихітко, ти до дому навідатись не плануєш зовсім? Теодора скоро зведе мене з розуму – вона вже розпланувала вашу відпустку на південних островах, але досі не знає, на яку дату замовляти квитки.

А якщо серйозно, що відбувається? До мене завітала довірена особа генерал-сотника Гудимира, якийсь пан Горисвіт, і досить наполегливо розпитував про твоїх батьків. Його цікавило все: де ти жила з бабусею, перш ніж переїхала до столиці? Як звати найближчих родичів? Чи точно ти не маєш жодних магічних здібностей? Ким були твої вчителі?

Крихітко, якщо ці пройдисвіти тобі погрожують – кажи діду. Ти знаєш, я їх зі світу зживу, будь вони хоч тричі генералами.

Приїзджай хоча б на тиждень. Ми всі скучили.

М. Г.»

– Щось сталося? – запитав Велет, помітивши веселу усмішку на обличчі дівчини, щойно та закінчила читати.

Поглянувши на штурмовика, вона задумливо похитала головою. Згорнула сувій зі щільного паперу, перш ніж простягнути той чоловіку, і пояснила:

– Сталося дещо незначне, але варте уваги. Передаси Івору? Можеш і сам прочитати, я не проти.

– Добре. Ще щось потрібно?

На мить замислившись, Реквієм вже збиралася відповісти, коли раптом згадала вчорашню обіцянку випустити Лиха на прогулянку. Хто ж знав, що Ізбору саме сьогодні знадобляться чергові на вежах? Але й обтяжувати малознайомого штурмовика не хотілося.

– Кажи вже, – гмикнув Переяр, помітивши сумнів в блакитних очах.

– Зможеш вигуляти мого коня? – їй було соромно просити Велета бодай про щось – він і так вважав себе винним за отриману допомогу, навіть після того, як декілька разів врятував розвідницю. – Я б попросила когось іншого, але солдати сюди навідуються лише по обіді чи ввечері, коли приносять їжу. Тільки потім вже буде темно, а Лихо й так... Я віддячу, обіцяю!

Штурмовик усміхнувся, помітивши, як рожевіють щоки Реквієм. Їй справді було ніяково, ніби дівчина докоряла собі за недалекоглядність. Насправді, вона ненавиділа порушувати обіцянки, тим паче, перед власними улюбленцями. Не важливо, чи розумів її слова Лихо. Здавалося – не дотримаєш слово бодай раз і воно втратить свою вагу, в першу чергу для самої Вієм.

– Виконаєш одне бажання?

– Якщо в межах пристойного – виконаю будь-яке, – кивнула розвідниця, впіймавши веселий, золотий погляд.

– Тебе хвилює лише пристойність бажання, а не його законність? – здивувався Переяр.

– Ну, знаєш, – обурилася Вієм. Хотіла вже додати: «репутація в нашому світі значно важливіша за дотримання закону», але вчасно прикусила язика. Вона вже помітила, що штурмовик ніби постійно очікував найгіршого, – настільки напруженим той виглядав, – і завжди був насторожі. Тож її слова про зіпсовану репутацію точно зрозумів би неправильно. – Закон можна обійти або використати на власну користь його підпункти, як у випадку з моїм екзаменом декілька місяців тому. Ти так дивуєшся, ніби й справді замислив щось протиправне.

– Та ні, нічого складного. Але краще прибережу це на майбутнє. Що ж, бувай.

– Дякую, – усміхнулася розвідниця. – І за бар'єр, і за допомогу. Якщо щось знадобиться – сміливо звертайся.

Велет лише махнув рукою на прощання, відчуваючи, як власний настрій поволі покращується. Легкість в спілкуванні з Реквієм приємно дивувала. Якщо ще вчора, спостерігаючи за фамільярним зверненням дівчини до підполковника, він не розумів цього, то зараз ніби дивився на ситуацію з іншого боку.

Вона не намагалася образити чи зачепити співрозмовника, навіть її буркотіння чи невдоволення ситуацією не переходило межі дозволеного. Вієм взагалі складала враження надійного друга, що прийде на допомогу в будь-який час доби, паралельно обурюючись чужій дурості.