Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

– Це не погодне явище, – погодився штурмовик, теж звернувши увагу на небо за своєю спиною. – Більше нагадує реакцію природи на здичавівшу нечисть високого рівня. Лісовик або інший, не менш сильний володар територій.

– Але що могло призвести до подібного?

– Таке трапляється, хоча й рідко. Нечисть божеволіє, втрачаючи власну свідомість, якщо стає непотрібною. У випадку лісовика... міг з'явитися хтось, хто силоміць забрав у духа владу над лісом. За божевіллям починається загибель. Скоро він втратить свою силу.

Переяр замовк, щойно помітив реакцію розвідниці на свою коротку розповідь. Її очі підозріло блищали. Вієм досі не відводила погляду від темних хмар над далеким лісом, а тому й не помітила подиву в очах самого Велета.

– Тобі шкода нечистого? – глухо запитав, ніби бажаючи впевнитись в побаченому.

Запитання змусило дівчину здригнутись, поспіхом витерши вологі очі долонями. Звісно ж шкода. Реквієм усвідомлювала, що це нормальне явище в природі, смерть – невід'ємна частина циклу. Але їй досі не вдавалося з необхідним спокоєм реагувати на неї. Навколо постійно помирали люди, і дуже часто – близькі для неї. Здавалося, вона б вже мала звикнути до цього, та кожна втрата залишала по собі непомітні рубці глибоко всередині.

– Він же... теж живий. Чому мені має бути не шкода? Смерть – це завжди... він ж просто зникне з цього світу, втративши себе. Можливо, люди мають шанс відродитися після смерті, але... тоді це вже буде зовсім інша особистість, яка не згадає нічого з минулого. А нечисть... вони ж не відроджуються і не мають шансу на нове життя, навіть якщо раніше були людьми.

Глибоко вдихнувши, щоб заспокоїтись, розвідниця обірвала сплутані пояснення, які звучали мов виправдання. Поглянула на свого співрозмовника й на мить здивувалась. Штурмовик не збирався насміхатися над її реакцією. Він взагалі виглядав так, ніби ці слова означали щось набагато більше, але при цьому вперше чув їх від інших.

Золоті очі ледь помітно сяяли м'яким, чистим вогнем, та розвідниця списала все на відблиски стихійного бар'єру, що спалахував дрібними іскорками зовсім близько. Здавалося, він вперше дивився так... незрозуміло.

Хоча ні. Цей погляд їй знайомий – в день, коли Вієм викинула з сідла Іринея, осідлавши Бурого, вона вже бачила його. В сутінках наступаючого вечора того дня – дивні, майже жовті очі сяяли так само. Тоді вони здалися хижими – колір справді був рідкісним і частіше зустрічався у тварин, ніж у людей.