Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Власноруч повернувши мідну стрілку до потрібного символу, генерал-чотовий зміг вивести перед собою голограмне зображення зляканого офіцера. Це змусило напружитись – за звичайних умов жоден солдат не мав права торкатися цього пристрою.

– Нас атакували! – навіть не привітавшись, вигукнув незнайомий чоловік, що раз по раз озирався собі за спину. – Південно-східний кордон, навчальні тренування резервних військ перервав титан Ос! Це Стан! Він намагається знищити генерал-сотника Сумира! Ми не можемо його зупини... ти...

Зв'язок обірвався, не давши Колодару й слова відповісти. Втім, зараз від нього вимагалося зовсім інше – необхідно спрямувати військову підтримку на південно-східний кордон країни.

Чоловіку зовсім не подобалася ця ситуація. Титани надто вдумливо підходили до власної стратегії, атакуючи армію з усіх сторін. Вони досі залишалися непередбачуваними, а тому й були на крок попереду.

***

За десять хвилин до появи Стана у військовому таборі, на південно-східному кордоні, солдати розходилися відпочивати. Де-не-де вже гасили багаття, біля яких грілись втомлені воїни, навіть не підозрюючи, що за ними спостерігають.

Титан вдало використовував нічну темряву, а тому зміг повністю приховати власну присутність. Все навколишнє каміння і скелястий берег неподалік ставали його очима, непомітно слідкуючи за офіцерами.

– Знайшов його? – ледь чутно запитав Гар, безшумно наблизившись до юнака.

Зараз чоловік мало нагадував звичного лицаря, що носив кольчугу поверх сорочки. Попелясте волосся скуйовджене, а блакитні очі сонно озиралися навкруги – ці деталі створювали оманливе враження. Мало хто знав, що блондин здатен знищити ворога лише за півсекунди. Його удари завжди знаходили ціль і були смертельними.

– Так, щур у північній частині табору, трохи далі від головного шатра, – відповів Стан, не відводячи очей від вказаного напрямку.

– От і чудово, – титан широко позіхнув і востаннє оглянув розслаблених солдат, що потрохи зникали в наметах. – Займись ним, а я ще маю зв'язатися з Аск. Ця жінка ніяк не залишить своїх квіточок без нагляду...

– Ну, – юнак усміхнувся, – вона завжди надто дбала про людей.

У відповідь на ці слова, Гар тільки насмішкувато пирхнув. Так, дбала, ніби зовсім забула про те, що з нею зробили офіцери сімнадцять років тому. Титан щиро вважав – милосердя не заслуговують навіть особини, з яких знущався власний вид. Людство було вражаюче кровожерливим і до дітей, немов тварини.

Аск же, навпаки, нищила кривдників, рятуючи молодих дівчат та парубків, що зазнавали різних форм насилля. Жінка оберігала врятованих, самостійно навчала тих грамоті, бойовим мистецтвам та зрощувала в молодих людях непереборну жагу до життя. Ці діти існували окремо від усього людства, на підвладній титанам території, але так, щоб зайвий раз не потрапляти тим на очі. Вони знали – не всі представники Ос такі ж милосердні, як їхня пані.

– Хай робить що завгодно, допоки це не заважає нашим планам, – Гар роздратовано смикнув плечем, але більше нічим не виказав власних емоцій.

Він розвернувся, збираючись піти, коли запитання Стана змусило чоловіка зупинитись. Титан тільки тепер насмілився підняти хвилюючу тему, адже знав – у спілкуванні з ярлом є межа, яку не варто перетинати.

– Що... що з Йор? Його так і не знайшли?

– Херет зберіг лише кістки, – знизав плечима, і кинув на юнака короткий погляд через плече: – він живий, Стане. Залишилось тільки знайти його, але це вже потім.

– А якщо він потрапив до рук армії?

– І що? – Гар гмикнув, на мить про щось згадавши. Усміхнувся і таки пояснив: – ти ніби не знаєш Рем. Моя сестричка друга діва милосердя, після Аск. Зрештою, це її колись і вб'є. А, до речі, я знімаю вето. Рем зробила свій вибір, тож тепер має нести за нього відповідальність. Можеш її вбити, мені байдуже.

Титан пішов, залишаючи за своєю спиною розгубленого юнака. Стан не очікував подібних слів і взагалі не наважився б колись запитати про Реквієм. Та вона й не цікавила його, тим паче, після болісного покарання. Останнє він отримав майже два тижні тому, через зіткнення з розвідницею на півдні, неподалік від столиці.

Гар ревно оберігав дівчину, як і будь-кого зі своїх, та тепер... схоже, її повстання образило чоловіка. І це дивувало титана каменю – складалося враження, ніби він справді бачив в ній сестру. Так, їхня плоть належала двійнятам, але ж і носій ярла вже давно загинув.

Похитавши головою, Стан зрештою відкинув ці думки. Не варто лізти в чужі справи. Сьогодні перед ним стояло одне завдання – знищити генерал-сотника Сумира. І воно повністю задовільняло юнака.

Саме цей чоловік колись давно вирізав усю сім'ю його носія, не обмежившись лише батьками, причетними до ритуалів. Так, Стан давно позбувся людської душі, але він досі пам'ятав ті емоції хлопчиська, в чиєму тілі жив вже багато років.

Зараз титан хотів лише звільнитися від почуття провини, нав'язаного вбивством Томаша, адже тоді не зміг вчинити інакше. Не зміг піти проти наказу конунга і зберегти життя дитині, що подарувала йому плоть.

– Це мій останній подарунок, Томаше, – самими устами промовив Стан. – Тепер твоя сім'я спочине з миром у володіннях Велеса.

Цієї ночі титан каменю змусив генерал-сотника згадати минуле. Згадати і відчути все те, що випало на долю дитини та усіх його рідних. Стан розважався, не підпускаючи ближче жодного солдата, і продовжував катувати повнотілого Сумира.

Табір сповнювався болючими криками, що долинали з-за високих скель – ті виросли перед очима всього за мить. Кам'яні брили оточили генерала з усіх сторін, не дозволяючи втекти. Знервовані солдати, що одразу примчали на звуки, не могли пробитися всередину.

Стан не збирався їх вбивати, але вже був на межі. Ненависть спалахувала все яскравіше, заповнюючи свідомість багряним полум'ям. Він навіть не знав, що настільки прив'язався до Томаша, якого вбив власноруч більше десяти років тому.