Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове, Нобелівська премія, яку призначає Шведська академія, — як знаємо, літературна. Цього року нею нагороджено Тоні Моррісон, яка стала дев’яностою в переліку Нобелівських лауреатів у царині літератури.

У збірці есеїв «Гра в пітьмі» пані Моррісон яскраво показує прозорливість, котрої набула як авторка й читачка у своїй рідній країні: «Це так, неначе я дивилася б на акваріум — плавні й різкі рухи золотистої луски, зелений кінчик, від зябер майнув білий зблиск; замки на дні, оточені камінцями й дрібними химерними пір’ястими листочками зелені; злегка збаламучена вода, шматочки покидьків і корму, спокійні бульбашки йдуть до поверхні — і раптом збагнула, що акваріум, оця споруда, очевидно (і непомітно теж) дозволяє впорядкованому життю, яке містить, існувати в більшому світі». Іншими словами, письменниця розглядає присутність африканців у її батьківщині як істотну, хоч і не висловлену вголос передумову сповнення американської мрії. Відповідно вона дивиться на біле в літературі як на незмінний супутник чорного, а на расове — як на тінь чорного.

У своїх описах світу темношкірих людей, життя як легенди Тоні Моррісон повертає афроамериканському люду його історію, частина за частиною. З цього огляду її твори напрочуд гармонійні. І водночас — щедро різноманітні. Читач має велику втіху з прекрасної техніки оповіді, мінливої від роману до роману й позначеної оригінальним розвитком, хоча й спорідненої з манерою Фолкнера й латиноамериканською традицією. Романи Тоні Моррісон запрошують читача до участи на багатьох рівнях, на різних ступенях складности. Та найтривкіше враження від цих творів — рішучість, співчуття до близьких людей.

В образі Дояра Деда, головного героя «Пісні Соломона», відображено одну з головних тем романів Тоні Моррісон — пошуки самого себе. Його дід по батьківській лінії був звільнений раб. Реєструючи своє звільнення, він відповів на питання про батька словом «дед» — «мертвий» і таким чином дістав це макабричне прізвище від п’яного чиновника, що поставив питання. Родина була готова прийняти прізвище: «Воно нове й стирає минуле. Стирає до решти». Соломон, ім’я якого фігурує в назві роману, дивовижний Доярів предок-південець, мав віднайтися навіть у пісеньці — супроводі дитячої гри. Напруга внутрішнього життя занесла Соломона повітрям до Африки, до першоджерел. Соломонів злет став кінець кінцем і Дояровим.

Лейтмотив простору й часу вплетено і в «Улюбленицю».

Парадоксально, але поєднання реалізму й фольклору підсилює правдоподібність роману. У світі, в якому живе головна героїня — Сіті, людина не володіє своїм тілом. З неймовірною силою авторка описує, як Сіті звільняє свою дитину — Улюбленицю від долі, котра, на думку матері, судилася доні, і як відбилися наслідки цього на житті самої героїні, в якому Улюблениця подвійно уособлює тягар провини Сіті.

В останньому романі Тоні Моррісон «Джаз» спосіб викладу подібний до стилю виконання джазу. Перші рядки твору визначають його тему — життя багатьох людей у Гарлемі двадцятих років.

Упродовж роману ми сприймаємо оповідь від першої особи, а це урізноманітнює, доповнює й підсилює фабулу. Остаточна картина — дуже складне зображення подій, характерів і середовища, передане емоційною мовою, з невід’ємним глибоким чуттям музикальности.

Способу, в який авторка звертається до читача, властиві непогамовний блиск і поетичне спрямування.

Коли Тоні Моррісон була дуже молода, власник дому, в якому мешкала її сім’я, підпалив цю оселю, бо батьки Тоні заборгували комірне. Причому домочадці тоді були вдома. І відповіли на такий вияв безглуздої, потворної брутальности не відчаєм, а сміхом. Ось так, каже Тоні Моррісон, можна ухилитися від заподіяного зла й вберегти своє життя. Вберегти свою цілісність.

У мудреців серйозне і смішне близько сусідують. Це відображено на всьому, що написала Тоні Моррісон, і засвідчено в її власному резюме: «Мій задум постає із захоплення, а не розчарування».

Дорога пані Моррісон, тільки-но я сказав слухачам, що, з ваших же слів, ваш задум постає із захоплення, а не розчарування. Відкриваючи засадничі аспекти прихованої дійсности, ви ставите поряд серйозне і смішне у ваших чудових творах, з їх вербальною музикою. Маю привілей і радість від імени Шведської академії передати вам найтепліші поздоровлення у зв’язку з Нобелівською премією в галузі літератури й запросити вас прийняти цю нагороду з рук його величности короля.

Нобелівська лекція 7 грудня 1993 р.

«Була собі колись бабуся. Сліпа, зате мудра». А може, то був дідусь? Мабуть, Гуру. Або ж африканський казкар, що втихомирював невгамовних дітей. Я чула цю історію й дуже подібні до неї із спадщини кількох культур.

«Була собі колись бабуся. Сліпа. Мудра».

У версії, яку я знаю, ця бабуся — дочка рабів, чорношкіра американка, самотньо живе в хатці ген за містом. Слава про її мудрість незаперечна й не має рівних. Серед людей ця жінка уособлює закон і його порушення. Її шанують, перед нею благоговіють у всій окрузі — від близького сусідства аж до далеких місцин. До міста, в якому розум сільських пророків — джерело великої потіхи.

Одного дня її відвідали якісь молоді люди. Очевидно, поклали собі спростувати бабусину прозорливість і викрити цю, як самі вважають, дурисвітку. Задум простий: вони входять в оселю і загадують одне-єдине питання, а відповідь стоїть тільки на різниці між господинею й ними, на особливості, яку мають за цілковиту недолугість, — сліпоті. Отож стали перед нею, й один із них озивається: «Бабусю, я тримаю пташку. Скажи мені, жива вона чи мертва».

Старенька не відповідає, й питання повторюється: «Жива чи мертва пташка в моїй руці?».

Все ще не відповідає. Незряча, не бачить прибульців, вже й не кажучи про те, що в їхніх руках. Не знає, який у них колір шкіри, якої вони статі, звідки родом. Знає тільки їхній намір.

Дуже довго мовчить стара жінка, насилу стримують сміх молоді люди.

Нарешті вона мовить м’яким, але суворим голосом: «Не знаю, мертву чи живу пташку тримаєте, але одне знаю достеменно: вона у ваших руках. Вона у ваших руках».

Цю відповідь можна зрозуміти так: якщо пташка мертва, то ви або такою її знайшли, або вбили. Якщо жива, ви ще можете її вбити. Чи жити їй — вам вирішувати. Хай там як, а відповідальність лежить на вас.

За те, що виставляли напоказ свою міць і бабусину немічність, юні гості дістали догану, почули, що вони відповідальні не тільки за кпини, але й за грудочку життя, пожертвувану, щоб досягти мети. Незряча жінка переводить увагу з утвердження сили на засіб, з допомогою якого цю силу прикладають.

Розважання про те, що може