Тоні Моррісон - Пісня Соломона

означати (крім свого тендітного тільця) оця пташка в жмені, мене вабили завжди, а особливо тепер, коли все думаю про свою роботу, що привела мене сюди, до цього товариства. Отож я схильна трактувати пташку як мову, а стару жінку — як навчену досвідом письменницю. Жінка переймається тим, як з мовою, якою мріє, даною від народження, обходяться, на яку службу ставлять, а то й відмовляють у службі задля якоїсь негідної мети. Будучи письменницею, розглядає мову почасти як систему, почасти як живу, підвладну комусь істоту, а переважно — як засіб, як дію з наслідками. Тож питання, що поставили діти: «Жива пташка чи мертва?» — не відірване від дійсности, бо ж, на думку літератора, мова підлягає смерті, знищенню; безперечно, що її, під загрозою небезпеки, рятують тільки завдяки силі волі. Жінка вважає: якщо пташка в руках гостей мертва, то ці хоронителі відповідають за тіло. Має за мертву не тільки ту мову, якою вже не говорять і не пишуть, але й ту, що не дає плодів, раденьку милуватися своїм власним паралічем. Як-от мова-статист, що цензурує й водночас сама цензурована. Безжалісна на своїй поліційній службі, не має іншого бажання чи мети, крім як дбати про свій наркотичний нарцисизм, винятковість і вплив. Хоч і при смерті, вона все ж не без дієвости, адже завзято путає розум, придушує совість, обмежує можливості людини. Глуха до запитів, вона не може творити, ба й дозволяти нові ідеї, формувати інші думки, розповідати інші історії, заповнювати важку німу тишу. Офіційна мова, викувана, щоб утверджувати неуцтво й оберігати привілеї, — це відполірований до разючого блиску обладунок, оболонка, яку давно вже полишив лицар. І все ж таки є вона — німа, хижа, сентиментальна. Принукує школярів благоговіти, дає деспотам прихисток, навіює публіці оманливе враження стабільности та гармонії.

Письменниця певна: коли через недбальство, байдужість, вихід із вжитку і брак пошани вмирає мова, коли вона вбита указом, то не тільки літератор, але й усі носії та творці мови мають відповідати за її погибель. У країні цієї жінки діти повідкушували собі язики й натомість повкладали кулі, щоб повторювати голос німоти, мови, що сама покалічена й калічить, мови, яку дорослі зовсім занедбали як засіб доходити до суті, провадити до мети і висловлювати любов. Стара жінка знає, що не тільки діти вибирають самогубство мови. Воно звичне серед інфантильних голів держави й торговців владою, чия вихолощена мова не дає їм самим доступу до решток того, що залишилося від їхніх людських інстинктів, чия розмова — тільки з тими, що коряться, або з тими, яких конче треба примусити до покори.

Ненастанне обкрадання мови можна пізнати по схильності мовців відмовлятися від її нюансованих комплексних акушерських властивостей на користь можливости загрожувати й підкорювати.

Гнобительська мова чинить більше, ніж уособлює насильство, — вона сама стає насильством; чинить більше, ніж уособлює обмеження знання, — вона сама обмежує знання. Чи то недорікувату державну мову, чи то фальшиву мову бездумних мас-медіа; чи то пихату, звапнілу мову академії або керовану голою доцільністю мову науки; чи то згубну мову закону без етики, чи то мову, призначену для гніту меншостей, що криє расистський грабунок під літературним зухвальством, — кожну треба затаврувати, замінити й викинути. Це мова, що п’є кров, поглинає все уразливе, ховає фашистські чоботи під кринолін добропорядности та патріотизму, неухильно наближаючись до крайньої межі й до схиблення. Збоченська, расистська, святенницька — всі ці різновиди типової поліційної мови панування не можуть, не дозволяють набувати знання, не заохочують до обміну ідеями.

Стара жінка чітко усвідомлює, що ні інтелектуального найманця, ні ненаситного диктатора, ні продажного політика й демагога, ні облудного журналіста не переконають її міркування.

Є і буде мова, що під’юджує громадян озброюватися й озброювати, що гине в кривавій різанині й убиває на ринках, у судах, на поштах, на дитячих майданчиках, у спальнях і на бульварах; мова, що ворохобить і славословить, щоб замаскувати шкоду й втрату від непотрібної погибелі. Буде дипломатичніша мова, щоб заохочувати ґвалт, тортури, вбивство. Є і буде ще спокусливіша мова-мутант, призначена затикати рота жінкам, набивати їм горлянку, як ото відгодовуваним на паштет гусям, їхніми ж власними взятими назад гріховними словами; прибуде мови нагляду, замаскованого під дослідження, мови політики й історії, щоб тлумачити страждання мільйонів онімілих; прибуде хваленої мови, щоб доводити до дрожу невдоволених і обездолених, нацьковувати їх на сусідів; прибуде зухвалої псевдо-емпіричної мови, приноровленої замикати творчих людей у клітках приниження й безнадії.

Хай хоч як збуджують і спокушають красномовність, чарівливість, наукоподібність, та під їх прикриттям серце такої мови слабне, а то й взагалі не б’ється, коли пташка вже нежива.

Письменниця думала про те, що могло б стати інтелектуальною історією будь-якої дисципліни, якби його не змушували марнувати час і життя, як того вимагають раціоналізація і репрезентація панування, у фатальних бесідах про винятковість, котра перекриває доступ до пізнання як тому, що не допускає, так і тому, кого не допускають.

Загальноприйнята мораль історії про Вавилонську вежу в тому, що руйнація — це нещастя. Що саме через помішання, тобто тягар багатьох мов розвалилася невдатна споруда. Що одна монолітна мова полегшила б будування й можна було б досягти небес. Чиїх небес? — думає письменниця. І яких саме? Може, передчасно, зарано було добиратися до раю, якщо ніхто не квапився зрозуміти інші мови, інші погляди, інший спосіб викладати суть? Якби було інакше, то небо, яким його уявляли будівничі, могло б опинитися біля їхніх ніг. Заплутаний, недокладний — так, але це погляд на небо як на життя, а не існування після життя.

Стара жінка не хотіла, щоб юні гості утвердились у враженні, що мову треба силоміць тримати при житті, аби тільки була. Мова завдячує живучість своїй здатності зображати дійсне, уявне й можливе життя її носіїв, читачів, письменників. Хоча іноді вона втримує рівновагу, витісняючи життєвий досвід, однак не замінить його. Вона прокладає місток до місця, де може бути суть. Коли президент Сполучених Штатів подумав про кладовище, яким стала його країна, і сказав: «Світ мало зважатиме на те, що ми говоримо ось тут, і не довго це пам’ятатиме. Однак він ніколи не забуде, що вони тут робили», — ці прості слова підбадьорили своєю властивістю підтримувати життя, бо відмовилися коротко описати дійсність — 600 000 загиблих у катастрофічній расовій війні. Відмовляючись увіковічувати, нехтуючи «остаточне слово», точне «підбиття підсумків», визнаючи свою «недостатню спроможність щось додати чи одняти», його слова свідчать про пошану до неописанности життя,