Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Він знов спустився сходами й кинувся до контейнерів. Штовхнув один із них. Без сміття всередині він був відносно легким. 

Ніжно, наче в його розпорядженні було не якихось п’ятнадцять хвилин, а ціла ніч, Едем доштовхав контейнер до решітки, сіпаючись на кожен голосний стук. 

Вибратися на контейнер виявилося простіше, ніж на дерево. Звідти Едем перебрався на решітку. З’ясувалося, це найважча частина вторгнення: вже немолодому чоловіку з травмованою ногою доведеться стрибати з двометрової висоти. Що ж, розсудив Едем, якщо навіть зламаю ногу, то все одно мучитимусь не довше п’ятнадцяти хвилин. 

Стрибок викликав гострий спалах болю, але нога лишилася ціла. Едем зціпив зуби, вхопив ціпка й пошкутильгав до виходу на стадіон. 

Дах у формі бублика і зоряний океан над ним. Величезного дерев’яного колеса, на якому вони виконали імпровізований концерт, уже не було, зате виросла сцена для виступу «Часу немає». Здавалося, минуло не два дні, а кілька років відтоді, як Едем в образі Олеся Міцного зайшов сюди в товаристві двох хлопців та найпрекраснішої жінки на світі. Багато хто за все життя не пережив того, що вони пережили за той короткий вечір. 

Та зараз Едем не мав часу на ностальгію. 

Якби я був підривником, куди б заклав бомбу? — допитував він сам себе. 

Варіантів було надто багато. Вона може виявитися під будь-яким сидінням або під однією з опор даху, яка після вибуху має впасти на глядачів. Перевірити це самостійно неможливо. 

Або ж під віп-ложею. Без сумніву, президент має спостерігати за концертом із віп-ложі. А значить, саме під неї логічно закласти бомбу. Президент запізниться або, порушуючи норми безпеки, сяде серед звичайних глядачів і не постраждає. А ЗМІ потім представлять це як замах на главу держави. 

Думай, наказав собі Едем, думай. 

Операцією керує Гарда. Він обрав би найоптимальніший сценарій. Невдалий замах на президента, що призвів до смертей десятків людей, але не глави держави, тоді як сам глава підозріло вдало опинився не на своєму місці, — біля цієї картинки можна було згуртувати конспірологів, але не виборців. 

Певно, Гарда вирішив, що найкращий сценарій — максимально шокувати людей. Що тоді це може бути? 

Руйнування стадіону? Тут уже напевно знадобиться знання основ архітектури. Та й надто небезпечно для президента, байдуже, в якій частині стадіону це станеться. Якщо буде зруйновано всю конструкцію, віп-ложа постраждає теж. 

Сцена! — раптом осяяло Едема. Сцена — ідеальний варіант! Тут не треба специфічних розрахунків — скільки б вибухівки на ній не виявилося, загиблі однозначно будуть. Конструкція стадіону від вибуху не постраждає, але кількість жертв буде максимальною, ураховуючи щільність людей у фан-зоні. І станеться це — під десятками телекамер, у момент, коли увага сотень тисяч глядачів буде прикута до артистів. Цей день назавжди буде вписаний в історію країни чорним чорнилом. 

А що президент? Від першої хвилі паніки його врятує віп-ложа. Достатньо буде не дозволити охороні себе вивести. А коли пил уляжеться, він спуститься сюди і рятуватиме постраждалих. Так країна отримає свого героя. 

Едем ясно побачив президента Антоненка з ношами для поранених у руках, і всередині його все вкрилося інеєм. 

Монтаж апаратури ще не завершився, але сама сцена вже була готова. Скелетоподібний монстр із трьома величезними екранами замість очей чекав на краю поля того моменту, коли електрика заструмує його жилами, прожектори спалахнуть, підсмажуючи своїм світлом глядачів, а з пащ-колонок вирветься рев гітари. 

Едем переступив через хаотично розкидані елементи конструкції, що поблискували в місячному світлі, і піднявся на сцену. Тут завтра Олесь Міцний покаже, що його рано скидати з музичного Олімпу. І напевно тут прозвучить пісня, створена Едемом. Його єдиний музичний твір. 

На сцені — чотири колонки. Якщо одну з них наповнити вибуховою речовиною, цього вистачить. Едем штовхнув одну з них, а потім постукав по дерев’яному каркасу. Схоже, порожня. Те ж саме зробив і з іншими. Пусто. 

Якщо вибухівка вже тут, залишається одне місце — під сценою. 

Нижній каркас був оббитий щільною жовтою клейонкою. Едем нахилився, щоб підняти її, але виявив, що вона міцно закріплена знизу. Сцену перетворили на жовтий короб, вміст якого мав залишатися прихованим від допитливих очей. 

Едем обійшов його по периметру, натискаючи на натягнуту клейонку ціпком. Короб надійно тримав оборону. 

Правий край сцени виявився найосвітленішим — завдяки вогням зі зведеного поруч готелю. Звідси й треба заглядати в нутрощі короба. Але як? 

Раптом він згадав про уламок дзеркала, який носив із собою весь день, і поплескав по кишенях. Виявилося, скалка може знадобитися не тільки для зв’язку з джином. 

Едем скинув куртку, щоб не заважала рухам. Краєм скла обережно, як хірург, розсік клейонку по вертикалі. Потім зробив надріз унизу — вийшла англійська L — і підняв кутик. 

Та як би він не напружував очі, побачити щось під сценою було неможливо. Що ж, він спробує намацати. 

Едем проліз в утворений розріз і зігнувшись рушив уперед, розмахуючи перед собою ціпком. Не пройшов він і трьох кроків, як ціпок застряг поміж сталевих стойок, а сам Едем боляче вдарився головою. 

Облишивши ціпок, він рушив далі, знову проклинаючи себе за те, що залишив мобільний телефон на даху. Ще два кроки — і болісний удар у коліно. Ні, треба якось інакше… 

Едем згадав, що в нього може бути й інше джерело світла, — і витягнув перед собою уламок дзеркала. 

— Саатчі, — покликав. — Саатчі, з’явися, прошу тебе! 

— Та я вже тут, — почувся знайомий голос. — Почув, що ти орудуєш уламком у не зовсім зрозумілих цілях. Що тут відбувається? 

Едем глибоко зітхнув, перш ніж попросити. 

— Я на «Олімпійському». Тут під сценою може бути закладена вибухівка. Я хочу її знайти. І мені потрібне світло. 

— Ого! Ну, з цим до Бога. Я лише джин. 

— Саатчі, у мене лишилося кілька хвилин до півночі. Допоможи мені! 

Джин прочистив горло. 

— Ну що ж. Не кожному випадає сказати таке. Fiat lux! 

І світло полилося з уламка, наче він перетворився на віконце у паралельну реальність, і звідти лупить прожектор. Промінь осліпив Едема, і той мусив затулити його долонею. Коли ж трохи призвичаївся, спрямував уламок у підлогу й забрав долоню. 

Місце під сценою було суцільним переплетенням металевих труб, зібраних у великі й малі трикутники. Здавалося, ступиш не туди — і вже не виберешся звідси ніколи. А посередині цього лабіринту лежала