Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

56

   У школі, як і в самому кабінеті директора, майже нічого не змінилося з моменту мого від'їзду. Хіба що подекуди, все ж таки, проглядався сучасний ремонт, але все це було лише місцями і зовсім не гармоніювало з рештою інтер'єру самої школи.

   Тетяна Володимирівна звідкись із тумбочки дістала шкільні сосиски в тісті з їдальні й попросила секретаря принести чай.

-А я тобі казала, не продавала б ти батьківську хату. Зараз би повернулася в неї і горя не знала!

-А на які кошти я поїхала б? Тут зовсім нічого робити... - із внутрішньою тугою відповіла я.

-Танці викладала б! Так не вистачає тебе! Випускні вальси самі складаємо! Танцюють як тюлені на нересті! - з усмішкою підмітила Тетяна Володимирівна.

-Ну ось... Я і приїхала. Буду викладати... - стала заминатися я.

  Її чуття все ж хотіло розібратися в усьому і надавати мені безліч життєвих порад. Але інтуїція і толерантність, набута за роки викладання, перемогли в ній.

-Приїхала... Тільки судячи з тебе, горя сьорбнула не з одне відро... - зі співчуттям сказала Тетяна Володимирівна, погладивши по-материнськи мене по голові.

   Я пригорнулася головою до її об'ємного живота і потерлася об нього щокою. Двома долонями вона міцно обняла мою голову і не відпускала. Ми мовчали обидві. Я не знаю, чи знала директорка на той момент про все, що сталося зі мною й моїм сином, але я завжди дивувалася тому, як вона все ж таки вчасно перестає ставити зайві запитання, повчати й знаходить у собі те безмежне розуміння, яке було так потрібне мені в ту хвилину. Я вже давно не танцювала, а тим більше не викладала, але зараз це здавалося єдиним, що могло врятувати мене від цілковитого занурення в самотність.

   Перший час я жила у вчительській кімнаті, поки батьки учнів не оплатили мені другий місяць занять із ними. Викладала танці в трьох групах, а вечорами в спортзалі школи вела ще й фітнес-групу для сімох жінок нашого невеликого селища. На життя вистачало і я про це не турбувалася. Більша частина моїх потреб зникла назовсім разом із втратою моєї дитини.

   Зима неквапливо вступила у свої права, а жалісливі жінки, вочевидь, перейнялися чутками про моє невдале заміжжя і втечу з дому і, скинувшись, подарували мені зимовий пуховик і чобітки. Почувалася я вкрай незручно, бо сама планувала вже купувати собі зимовий одяг, ледве назбиравши на нього, насилу витягаючи винаймання маленького будиночка, неподалік від школи, закупівлю зимових дров і харчування. Найчастіше, я втомлена засинала в одне клацання пальців, навіть не повечерявши. Але безсонні ночі та спогади про сина, все ж, відвідували мене. Біль знаходив мене в тиші й самоті.

   Вставала я тоді зранку з таким змученим і нещасним виглядом, що на мене було боляче дивитися. Але виходити до школи потрібно було. Намічалася підготовка до новорічного свята, а дітей, які не мали більше ніяких розваг, крім гуртка танців, я не могла підвести.

   Я зупинилася перед школою і вдихнула прохолодне ранкове повітря. Будівля виглядала тихою, але всередині мене знову боролися тривога і надія.

  Заняття проходили одне за одним, і поступово повертали мене до життя.

Втомлена я зачиняю актову залу, щоб сьогодні точно виспатися і набратися сил для наступних занять. У шкільному коридорі ще хтось лишився, і я подумала, що це один із батьків запізнився за своєю дитиною.

   Придивившись, у батьку я впізнала Богдана. У коричневому напівпальто і об'ємним шарфом він ще більше був схожий на знаментого актора.

 Я завмерла, здивована його раптовою появою.

- Богдане? Ти тут? Щось сталося?

Я не знайшла що запитати. Його поява скувала все моє нутро, і я зчепила зуби, явно напружуючись.

Він подивився на мене серйозним поглядом, стримуючи емоції, але явно щось

 не давало йому спокою.

- Привіт, Вероніко. - спокійно відповів він. - Я не хотів приходити ось так, без попередження...  Я розцінив твою раптову втечу повним смиренням і бажанням спустити чоловікові все з рук.  Але річ у тім, що я почав своє власне розслідування у справі твого чоловіка. Ти знаєш, мені все ж таки не давало спокою все, що сталося. Я приїхав поговорити тільки у справі. Пам'ятай, я друг... - дружелюбно нагадав він.

 Я зблідла. Від мурашок під шапкою заворушилося волосся, і я почухала голову.

- Ти почав розслідування? Навіщо? Адже все... закінчилося... - мій голос здригнувся. - І як ти знайшов мене?

Богдан кивнув головою, озирнувся на всі боки.

- Ні, не закінчилося. Там занадто багато запитань, занадто багато нестикувань. Я не можу просто забути про це. Мені здається, що є речі, які ми не помітили... - він зробив паузу, спостерігаючи за моєю реакцією.

 

 Я повільно перевела подих, не розуміючи, що відчуваю: страх чи слабку надію.

- І що ти знайшов?

Богдан подивився мені в очі.

- Поки що не все ясно. Але я впевнений, що твій чоловік був замішаний у значно темніших справах, ніж ми думали. Мені потрібні відповіді, і я збираюся їх знайти. Тебе, до речі, не склало труднощів знайти. Ти все ж забула, що я поліцейський.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍