Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

  Я проспала. Богдан, вочевидь, відвів Колю в сад, а у квартирі було порожньо, а там, де я спала, навіть ніхто й не зайшов зранку. Я розсунула штори. Похмурий ранок спрямував на мене різкий і пильний погляд. 
  Я обіцяла, що сама приготую їм щось сьогодні. Тож, треба виходити. Треба йти по магазинах. Звикати до людей і ставати колишньою Веронікою, яка колись відчайдушно й безсовісно танцювала в клубі, ходила в кав'ярні й не боялася змінювати роботу.
  Взуваюся і збираюся виходити. Бачу записку на комоді в передпокої.
«Якщо залишишся, буду щасливий. Якщо вирішиш піти, не сподівайся, я сховав ключі.»
 Мене паралізувало, і зграя крижаних мурашок пробігла по всьому тілу. 
Це карма. Моя карма і покарання за життя. Бути такого не може, що я знову потраплю в пастку. Я судорожно почала шукати ключі, витрушуючи всі тумбочки поспіль, піднімаючи килимові підстилки і змітаючи все на своєму шляху.
   Богдан такий самий, як і він. Я магнітом притягую абсолютно ідентичних чоловіків у своє життя. Знову під прикриттям благодійності він хоче роздобути мене і використовувати, граючи в злі ігри.
    Безуспішно близько півгодини я намагалася знайти ключі і смикала вгору і вниз ручку вхідних дверей. 
   Я стала стукати по них активно і кликати на допомогу. У моїй голові творився хаос, але ніхто із сусідів, як на зло, не чув мене. Усі розбрелися по роботах. Я обхопила руками голову і спустилася, спиною торкаючись до дверей на підлогу. Тут же мене вибухнув істеричний сміх. Я знову подумала, що божеволію. Готова була зістрибнути з балкона, щоб утекти. Піднімаю голову і не вірю своїм очам. На тому місці, на ключниці, де й мали б вони висіти, висіло дві пари ключів. 
  -Твою ж матір! - вилаялася я, витираючи рукавом сльози разом із прозорими соплями одним махом. -У всіх людей замки як замки! У цих двох упирів тільки ключем можна відкрити! Не нормальні! - бурчала я, миттю одягаючись і вискакуючи з дому.
  Тих грошей, що Богдан залишив мені на продукти, вистачило на дорогу до мого рідного міста. Я вирушила на автовокзал, купила квиток. Схопила на собі дивні погляди кількох перехожих. Поспішала і була скуйовджена так, наче тікала від дикого звіра. 
«Це треба було зробити набагато раніше! Чого я чекала? І на що сподівалася? Більше жодних чоловіків у моєму житті. Нехай вони залишаються зі світом самі по собі. І ніхто з них не здогадається, де я. Розуму вистачило не повідомляти жодному з них, де я народилася і провела дитинство!» - думала я, проводжаючи поглядом миготливі лісосмуги й поля дорогою додому. 
    У цей момент я відчула, як у мене відкрилося друге дихання. Я їхала на легке, що й не дивно, речей у мене нуль, грошей теж і емоційно я так само обнулена. Не хочу більше бачити нікого зі свого минулого життя. Не хочу ні в чому розбиратися. Чоловікові нічого не доведу, так само, як і не доведу його провину в смерті найріднішої людинки мені.
    Усім своїм нутром я відчувала, що всі мої спроби, у разі якщо я зроблю щось проти Темерязева, присічуться на корені й не дійдуть до логічного завершення. Так само і бравий настрій Ніколайчука, всього лише показуха, щоб затягнути мене в ліжко.  Як би він не прикривав свої дії бажанням допомогти мені. Не вірю! Більше нікому не вірю, крім себе. 
Тетяна Володимирівна сиділа за своїм столом, звично гортаючи папери. Почувши тихий стукіт у двері, вона підняла очі.
- Вероніко! Проходь, сідай. Як ти? - її голос був сповнений турботи.
Я злегка посміхнулася, сіла навпроти, опустивши погляд на руки.
- Дякую... Я не знаю, як відповісти. Мені важко, але я хочу знову почати щось робити. Танці... вони завжди були частиною мене, - я зам'ялася. - Я б хотіла викладати. Тут, в актовій залі школи. Я знаю, що ви завжди шукали викладача...
Тетяна Володимирівна придивилася до мене уважніше, її погляд пом'якшився.
- Вероніко, я турбувалася про тебе. Ти зникла на кілька місяців після того, як я бачила тебе, а потім... - вона замовкла, не бажаючи торкатися болючої теми.
Я опустила очі, намагаючись не показувати, як ці слова різанули по живому.
- Так... Але тепер я готова. Я хочу знову бути корисною.
Тетяна Володимирівна задумалася, постукуючи ручкою по столу, потім із м'якою посмішкою подивилася на мене.
- Я дам тобі роботу. Але за однієї умови. Ти погодишся жити тут, у нашій маленькій кімнатці для вчителів. Ти не повинна бути сама, я знаю, як тобі зараз важко.
 Я підняла очі й зустріла теплий, щирий погляд Тетяни Володимирівни. Ця пропозиція виявилася несподіваною, але вона зрозуміла, що відмовити не зможе.
- Жити тут? - я забарилася. - Я навіть не думала про це... Але, напевно, це справді потрібно. Хоча я думаю, що з часом зможу заробити на наймане житло.
Тетяна Володимирівна кивнула.
- Я буду спокійнішою, знаючи, що ти поруч. Актова зала - твоя. Почни, коли захочеш. І пам'ятай, якщо тобі щось потрібно - просто скажи.

-Тетяна Володимирівна! - радісно протягнула я, встрибуючи в її обійми.
   Вона розуміюче кивнула і знову запросила мене присісти навпроти її директорського крісла.