Робін Хобб - Учень убивці

я приніс раніше, і встав, висунувшись із вікна. Він тремтів від напруги, і я відчував його Скілл. Це нагадувало хвилі, що розбиваються об берег.

— На скелі, — задоволено промовив він і відвернувся від вікна. У нього на обличчі була та стара хижа посмішка, яка поволі зникала, доки він дивився на мене. — Як теля перед забоєм, — співчутливо промовив Веріті. — Мені слід було здогадатися, що ти не знаєш, про що говориш.

— Що трапилось? — Я цокотів зубами, а все моє тіло тремтіло від холоду. Мені здавалося, що мої кістки ось-ось випадуть із суглобів.

— Ти запропонував мені свою силу, а я нею скористався. — Веріті налив чашку чаю і підніс її до моїх губ. — Пий повільно. Це мені потрібно було поспішати. Я говорив, що Чівелрі міг бика звалити своїм Скіллом? Що ж тоді говорити про мене?

Веріті знову став тим щирим і добродушним чоловіком. Таким я його не бачив уже кілька місяців. Я ковтнув чаю й відчув смак ельфійської кори, що обпікала піднебіння та горло. Я вже не так тремтів. Веріті теж зробив ковток.

— Раніше король підживлювався силою від своєї групи, — приязно сказав він. — Півдюжини людей або навіть більше, які можуть одночасно нагромаджувати силу або, якщо треба, — віддавати. Це було їхнім справжнім призначенням: давати силу королю чи своєму ватажку. Не думаю, що Гален це розуміє. Він сам створив таку групу, що нагадує коней, волів та віслюків, яких зв’язали докупи. То не справжня група. Вони не можуть мислити одночасно.

— Отже, ви взяли мою силу?

— Так. Слово честі, я б ніколи цього не зробив, якби не термінова нагода. Я гадав, що ти знаєш, що мені пропонуєш. Ти назвався людиною короля, як у давнину. Ми брати по крові, тому я знав, що можу взяти твою силу. — Веріті грюкнув чашкою об тацю, і його голос наповнився огидою. — Шрюд. Він завжди рухає все: повертає колеса і розхитує маятник. Недаремно він змушує тебе носити мені їжу: щоб ти був ближче до мене. — Веріті рвучко повернувся. — Цього більше не повториться.

— Було не так уже й погано, — ледь промовив я.

— Невже? Чому ж ти тоді не можеш встати чи навіть сісти? Ти лише хлопчик. Ти один, без групи. Якби я не усвідомив, що ти не знаєш, про що говориш, і не припинив, ти помер би. Твоє серце та легені б зупинилися. Я більше ні для кого тебе не спустошуватиму. — Веріті замовк і легко підняв мене і всадовив у крісло. — Посидь тут і поїж. Мені це вже зайве. Коли тобі стане краще, я тебе відправлю до Шрюда. Передай йому, що ти мені заважаєш. З цього часу нехай мені носять їжу кухонні слуги.

— Веріті… — промовив я.

— Ні, — виправив він. — Кажи: «Мій принце». В цьому я залишусь твоїм принцом. Питання закрите. А тепер їж.

Я сумно схилив голову, але поїв. Ельфійська кора відновила мої сили швидше, аніж я очікував. Скоро я встав, поставив тарілки на тацю й поніс їх до виходу. Я відчував свою поразку. Зненацька Веріті промовив:

— Фітц Чівелрі Провісник.

Я зупинився, вражений його словами, і повільно повернувся.

— Так тебе звати. Я сам записав це в реєстрі, коли тебе привели до мене. Я гадав, що ти це теж знаєш. Фітце Чівелрі Провіснику, перестань думати про себе як про бастарда. І сходи сьогодні до Шрюда.

— До побачення, — тихо сказав я. Але Веріті знову дивився у вікно.

Так минула половина літа. Чейд вивчав свої скрижалі, Веріті сидів біля вікна, Регал шукав принцесу для брата, а я тихо вбивав для короля. Правителі Внутрішніх та Прибережних герцогств сиділи за круглим столом, шипіли і плювалися одне в одного, як коти через рибу. А над усім верховодив Шрюд, натягнувши кожну павутинку й реагуючи на будь-яке ледь помітне тремтіння, як павук. Пірати й далі здійснювали набіги, як химери[12] на телячу наживку, полонячи наш народ і «перековуючи» його. «Перековані» ставали сущою карою для нашої країни, жебракуючи й нападаючи на людей, не кажучи вже про те, що вони були тягарем для своїх сімей. Народ боявся ловити рибу, торгувати та обробляти землю в річкових долинах біля моря. Але все ж треба було збільшувати податки, щоби прогодувати солдатів та вартових, які не могли захищати країну, хоч їхня кількість постійно зростала. Шрюд неохоче звільнив мене від прислуговування Веріті. Король не викликав мене більше місяця. Але одного ранку несподівано запросили на сніданок.

— Зараз не той час, щоб одружуватися, — заперечував Веріті. — У мене немає на це часу. Давай відкладемо на рік. Гадаю, тебе це влаштує.

Я подивився на худорлявого чоловіка із землистим кольором обличчя, що сидів за столом у короля. Куди ж подівся той щирий і добродушний принц, якого я пам’ятав з дитинства? За місяць йому стало ще гірше. Він покрутив шматочок хліба і знову поклав. Його щоки та очі зблякли, волосся знебарвилось. Білки очей пожовтіли. Якби таке сталося з собакою, то Барріч давав би їй глистогінне.

— Два дні тому я ходив на полювання з Леоном. Він зловив для мене кролика, — сказав я, хоч до мене ніхто й не звертався.

Веріті повернувся до мене. На обличчі промайнула тінь його давньої усмішки.

— Ти полював на кроликів з моїм вовкодавом?

— Йому сподобалося. Але він сумує за вами. Він приніс мені кролика, я похвалив, та Леонові все одно цього мало.

Не міг пояснити, як на мене дивився той пес. З його погляду та поведінки я чітко зрозумів, що цей кролик не для мене.

Веріті взяв склянку. Його руки злегка тремтіли.

— Я радий, що він гуляє з тобою. Це краще, аніж…

— Весілля порадує людей, — втрутився Шрюд. — Я старію, Веріті. Настали скрутні часи. На людей звалюється лихо за лихом, а я не смію обіцяти їм того, чого не зроблю. Острів’яни мають рацію, Веріті: ми вже не ті воїни, що колись заселяли ці землі. Ми стали осілими людьми, яких можна залякати, на відміну від кочовиків та піратів. І нас так само можна знищити. Коли осілі люди шукають захисту, вони бажають устійненості.

Я рвучко підняв голову. Присягаюся, то були слова Чейда. Виходить, він допомагав готувати весілля? Я зацікавився і почав