Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

Щось я гаразд не второпаю, - каже роздумуючи, Чiп­ка: - й земство за дорогами, й полiцiя за дорогами...

- Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ...

На останньому словi у хату ввiйшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Крiпаки, по­здоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голо­ва з писарем, мов москалi, повитягались у струнку.

- А! От, добре, - замiсть привiту, каже Дмитренко. - А я тiльки що хотiв посилати за вами... Завтра вранцi щоб менi була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядiть менi, щоб не так, як недоїмку платите, - обернувся до крi­пакiв з до­ко­рою.

- Тепер, ваше благородiє, - каже писар, - гаряча пора... люди в полi...

- Що менi до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тiльки перетирала ногу об ногу.

- Як же, ваше благородiє, сказати громадi? - питає пи­сар.

- Скажiть: становий земство привiз, читатиме. Чуєте: зе­мство? Не забудете?

- Та й утомився ж я, Никифор Iванович... Ви не повiри­те: двоє суток з повозки не злажу...

- Ну, з богом! - повернувся до людей... Тi сунули з хати - один поперед одного: аж штовхаються в дверях.

- Отака ловись! - каже голова. - Був Чiпка, а став Никифор Iванович... Що то значить - грошi!

- Та грошi, як грошi, - на те йому старшина й староста. - А ви нам скажiть: чого це наш конокрад приїхав?

- Та казав же: земство привiз, - одмовля замiсть голо­ви писар.

- Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову якi?..

- А справдi: що це воно, Василь Васильович? - питає го­лова писаря.

- Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окруж­них взяли, а в них либонь швидко посередникiв не бу­де... Треба ж комусь людьми правити?

- Ще нами трохи правили! - трохи кiсток не виправи­ли... А це ще якусь управу видумали, - мiркував, мов сам до себе, староста.

- Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робiть, що хочете, як хочете... самi правтесь, самi й роз­правляйтесь, - каже писар. - Адже такий би розгардiяш пi­шов, що й... - писар почухав потилицю.

- Так, так, - пiддакує голова. - Народ - що? От, ваш i... давно таку бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав та­ким запеклим людом, - вiн тобi село переверне!

- Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, - умi­шався староста.

- Кажи! - старшина йому.

- Бач, - патякає староста: - недурно вони так уси­лко­ву­вались, щоб люди землi брали... аж воно на те й ви­йшло! їм ще хотiлося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платiть за неї викуп­нi... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От i придумали - земське... То викупнi платити, а це ще - земське! Так скажемо й громадi: на земське ще заробляйте!..

Тут вони дiйшли до крiпацької волостi. Старшина й староста одрiзнилися, пiшли у волость, а голова з пи­сарем повернули в другу вулицю - до голови.

Уранцi на майданi, коло козачої волостi, зiбралась у ку­пу козача й крiпацька громада. Дмитренко приїхав на Чiп­чиних конях, прочитав указ, розказав, кого вибирати: за­боронював "сiре мужиччя" в гласнi "перти", радив - па­нiв, котрi "усе знають й усе, що треба, зроблять"; похвалився навiть, що як повибирають "мужву", то щоб на­чу­ва­лися...

Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панiв, попрощався з Чiпкою, мор­гнув йому, може, й вiн у гласнi, сiв на обивательськi конi, - покотив з Пiсок.

Не вспiв вiн од'їхати, як громада загула:

- То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрил­ись? - гукали крiпаки.

-Толкуй, дурнi! - гримає на них козачий писар, - А хто ж в управi робитиме... ви, чи що? Хiба хто знає, яка там робо­та?

- Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, - кольнули його крiпаки.

- Так воно так... Тiльки хто його знає, що там за робо­та...

Довго ще йшла розмова мiж громадою й писарем. Дов­го слухав Чiпка мовчки. Громада розписувала темни­ми ко­льорами панiв; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла робити, що дi­ло невiдо­ме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв...

- А моя рада, - не видержав Чiпка, - така: який не є хазяї­н, а все кращий вiд наймита... А що те земство невiдо­ме, то воно кожному невiдоме... Не було його, - не знали й па­ни. Отже на те бог чоловiковi й розум дав, щоб до всьо­го дiйти.

- Правда, правда! - гомонiла громада.

- Пани вами, люди добрi, й так довго правили... по­пра­в­тесь ще самi! Все-таки своя рука - владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усiм було добре. Всяк за се­бе... А у нас же вони ще й родичi всi... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чiпка ткнув пальцем у той бiк, ку­ди поїхав становий)... у мене хлiб-сiль їв, а за панiв руку тягне...

- Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного, - гула громада. - Коли ж так, шабаш, братця! Годi їх!.. Дивись бi­сове зiлля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласнi їм, коли людей нема... А дзуськи!..

Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серцi закльовувалось щось нове: йому хотiлося, щоб громада йо­го послухала; в головi промайнула думка, що вiн порядкує на громадi, веде її вперед, усiма верховодить... Давнє забу­лося, мов його й не було нiколи: вiн тепер отаманує на громадi...

- Коли б то, Галю, послухали моєї ради, - каже вiн уночi жiнцi, - увiрвалася б їм нитка! - I вiн ще довго роз­казував Галi, як вiн буде людям служити... Галi й самiй становилось якось гарно на душi, що її чоловiк заробив таку людську повагу.

А в Чiпчинiм серцi уже ворушилося бажання верхо­во­дити, пекло його, виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з нахiдкою. Кого не зустрi­не, з ким не забалакає - та все про земство, про вибори. Немає й речi дру­гої. Радить кожному себе стерегти,