Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

темряві. Мабуть, вершник утік із тим другим. Рука його натрапила на якісь мотузки, проте він не міг визначити, що то було. Хіба не однаково? Він поспішився до своїх товаришів.

Ед уже йшов йому назустріч.

— Джо поранений у стегно.

Том подер сорочку і перев’язав рану.

— Нам пощастило, — сказав Лі Вайт. — Там під горою лежить ще один кінь, без вершника. Обоє втекли.

Вони вмостили Джо Слейтера зручніше, і Лі Вайт послав Тома з Едом до табору.

— Револьвери тримайте напоготові, — наказав він. — І поспішіть. Я лишуся коло Джо.

Том з Едом піддали ходи: до табору корктаунців звідси не близько. Там, мабуть, усі вже прокинулися. Постріли далеко чути. Справді, скоро вони побачили світло: перші їхали Мур і один ковбой. їхні коні були неосідлані. Не встигли вони й словом перемовитись, як примчав і Гай Джілберт. Він тільки спитав:

— Де?

Ед показав нагору.

— Лі Вайт і Джо… — почав він, та Гай уже його не слухав.

Лі Вайт полегшено відітхнув, коли Гай зіскочив біля нього з коня. Гай потис обом руки й підбадьорив Джо. Той кволо, одначе гордо всміхнувся. Лі сказав:

— Хлопці трималися, як досвідчені чоловіки.

Вони з Гаєм підійшли до скелі. Гай узяв у Кудланя зброю, яку мертвий стискав у руці, і спокійно мовив;

— Ну, тепер він там, де й має бути, — в пеклі.

Вони підійшли до другого коня, Гай Джілберт став навколішки і раптом здивовано підвів голову:

— Тут же ще один лежить під конем, Лі!

І справді! Вони спробували витягти тіло, але не змогли й нетерпляче ждали світла. Нарешті під’їхали Мур з ковбоєм.

— Що б це могло означати, Гаю? — спитав він.

— Ви захопили смолоскипи?

— Так, треба тільки запалити.

— Послати кого по Гола?

— По Гола й по Дока, Гаю.

Вони запалили смолоскипи, перерізали мотузки, перевернули коня і витягли трупа. Він був прошитий кількома кулями. Хто це був, вони не знали.

— Ви влучно стріляли, — сказав Мур. — І добре, що в патруль завжди йде четверо, а то б вам двом скрутно довелося. Але чого цей чоловік був прив’язаний до коня і куди вони його везли?

Гай Джілберт мовчав, не зважуючись навіть вимовити те, що думав.

Вони віднесли Джо Слейтера на полотнищі до табору і привезли туди обидва трупи.

Надійшов Гол Слейтер. Він відгорнув синові чуба з очей. Рука його ледь тремтіла, хоч йому ще надворі сказали, що хлопцеві не загрожує небезпека.

— Док уже їде, — мовив він, — і знову тебе поставить на ноги, синку.

Мати, що теж сиділа вже коло Джо, сумно мовила:

— Він не в такій небезпеці, як ти, Голе, та, видно, з цим уже треба змиритися.

Потім надійшла матуся Фінні з дочками, весь табір прокинувся й захвилювався.

Гол Слейтер із Муром та Джілбертом пішли подивитися на вбитих і стріли надворі Дока, що саме злазнв зі свого коника, тримаючи в руці валізку з інструментами.

— З’ясував щось, Голе? — спитав лікар. — Ваші патрульні вже стільки мені всього наговорили, і кожен своє.

— Спершу залатай Джо, — мовив Гол. — А тоді приходь до нас, побалакаємо.

Док зайшов до намету, коротко привітався і розрізав на пораненому бинти.

— Коли виїздитимемо з цієї долини, ти вже сидітимеш на коні, Джо, — сказав він, оглянувши рану, але цього разу помилився.

Док звелів усім вжити з намету, лишивши тільки Тома й матусю Фінні.

Гол Слейтер глянув на мертвого Кудланя й кивнув головою: мовляв, такого кінця він і сподівався. І подумав про найближчого Кудланевого товариша, а ще про того, що стояв поруч із ним. Гаєве обличчя було спокійне й незворушне.

Вони піднесли світло до другого забитого. Мур саме хотів щось сказати, коли Слейтер вигукнув:

— Боже, які негідники! Це ж Вертем!

Він намацав стільчика й важко опустився на нього. Чоло йому зросив рясний піт. Він був такий вражений, що довго не міг вимовити й слова. Тоді глянув на Лі Байта й промурмотів:

— Його не ви застрелили, цей чоловік уже був мертвий на коні — на те й мотузки.

Слейтерові шуміло в голові. Але водночас він бачив тепер усе ясно, як на картині. Обличчя його було на диво спокійне, тільки очі палахкотіли. Він глянув на годинника.

— За дві години розвидниться… Отже, сьогодні вже пізно. — Він підвів очі на Лі Вайта. — Лі, тепер зробіть усе так, як я вам скажу. До світанку відтягніть кудись обох забитих коней. Байдуже куди, аби відтягли. І накрийте їх, щоб ніхто не побачив. Сліди всі загладьте, на піску це не важко зробити. Заберіть із насідельних торбин папери, якщо знайдете. У Вертема є діти на Сході, він для них шукав золото.

Голос його дивно захрип. Не підводячи очей, він кивнув головою на мертвого.

— Цей чоловік не належав до банди, його забито, як і багатьох перед ним. Такого ще не було в таборі шукачів, але тепер уже годі терпіти! Завтра вночі матимемо всі докази, я певен. Треба, щоб сьогоднішній день минув тихо й спокійно, чуєте? Нічого не сталося! Це їх знервує й виведе з ладу, отоді ми й ударимо. Ну йди, Лі, зроби, що я звелів, тоді я зберу всіх корктаунців і скажу їм, як треба сьогодні поводитись. А ми почекаємо на Дока.

Вони більше нічого його не питали, вирішили, що краще не заважати йому думати. Лі поїхав із своїми людьми виконувати завдання.

Прийшов Док із Томом. Він хотів, мабуть, сказати Голові,як почувається його син, але той нетерпляче махнув рукою.

— Глянь спершу ось на нього, Доку, — він показав на Вертема. — Мені треба