Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

— Ми таке знаємо, Вертеме, вранці шукачі десять разів кажуть “ні”, а ввечері самі прибігають підписувати купчу. Але, як хочете, то хай буде по-вашому — ми почекаємо, доки ви самі прийдете. Одначе поміркуйте, бо ціна впаде, а мене ви більше ніколи не побачите на своїй займанці. Ну, та не гнівайтесь на мене. Займанку ви колись таки продасте.

Він підвівся й знову подав Вертемові руку. Той полегшено відітхнув — як добре, що обійшлося без сварки.

— Все, шерифе?

— Все.

Ронні вклонився і вийшов. Вертем також попрощався з шерифом. Ронні йшов дуже повільно, і за дверима Вертем його догнав.

— Господи, невже треба було через таку дурницю бігти до шерифа, Вертеме! — сказав Ронні. — А мені тепер неприємності. Я просто впертий у торгових справах. Ви ж, думаю, не образились на мене? Я нізащо в світі не хотів би наживати ворогів.

— Та ні, я задоволений, — відповів Вертем.

— Дякувати богу. То, може, зап’ємо наше замирення, як то ведеться між чоловіками? Одну чарочку, га? Не відмовте мені, Вертеме. Ходімо!

Старий не хотів ображати Ронні і зайшов із ним до Боєрового закладу.

Минув день, і Гол Слейтер забув про Вертема. Він нікому не розказував про той випадок, бо не надавав йому ніякої ваги. Ввечері він був у таборі корктаунців, коли ті вирушали в перший обхід: четверо чоловік по двоє, на такій відстані, щоб одна пара могла чути другу. Невдовзі по тому Гол вернувся до канцелярії.

Гай Джілберт об’їздив долину сам і намагався завжди бути в іншому кінці, не в тому, де були вони. їхав він не ховаючись, а ті четверо робили обхід тайкома.

Опівночі вони вернулися. Відтепер до ранку мала патрулювати друга зміна: Лі Байт, негр Том, Ед Фінні і Джо Слейтер. Том ішов з Едом.

Ніч була темна, майже щовечора небо засновували хмари. Та навіть як світив місяць, то він не довго заглядав у цю долину — швидко ховався за горами.

Спливло дві години. Лі Байт і Джо Слейтер повільно йшли вздовж північного краю долини, в тому напрямку, де вона кінчалася урвищем. Ходи їхньої не чути було в м’якому піску, навколо панували тиша і спокій. Десь кроків за тридцять від них здіймалося північне узбіччя долини — саме вздовж нього вони й бралися. Лі Байт ішов перший і пильно вдивлявся в темряву. Побачивши нарешті перед собою невиразні обриси насипу з каміння, яке звозили сюди з займанок, де висаджували скелі, він спинився. Далі не треба було йти. Тут ніхто вже не шукав золота.

Вони з Джо прислухались, але нічого не почули. Лі тихо свиснув, і за хвилю у відповідь їм долинув такий самий посвист. Із мороку виринули постаті Тома й Еда, що досі йшли кроків за сорок позаду.

— Я б хотів закурити, — прошепотів Лі. — Тоді вернемось до потоку. Там знову зустрінемось. А звідти вже серединою долини, згода?

Ті кивнули й посідали на пісок. Лі Байт і Джо Слейтер закурили, затуливши цигарки долонями: так велів Гол Слейтер, і вони слухалися його. Хвилин за п’ять Том з Едом пішли далі. Лі Байт подумки відрахував стільки часу, щоб можна було пройти сорок кроків, і разом із Джо рушив за ними.

Пройшовши метрів з триста, Лі раптом зупинився. Тільки на мить — тоді повільно опустився на землю й завмер. Джо навколішки побіч нього. Тепер і він почув, що насторожило Лі. Обидва витягли зброю.

Ліворуч від них щось важко гупало, уже зовсім близько. Ось ледь чутно зарипіла збруя, форкнув кінь. Джо затремтів. Лі Байт напружено вдивлявся в темряву. Невже це Гай Джілберт? І враз він розгледів під скелею постаті вершників. Важко було сказати, скільки їх, але вони дуже повільно бралися попід гору і вже майже поминули їх. Лі Байт ледь підвівся.

— Агов! Стійте!

Його оклик гучно пролунав серед тихої ночі. Вершники раптово спинилися. Знову моторошна тиша. Потім Джо почув позад себе швидку, приглушену ходу Тома й Еда. Один кінь неспокійно крутнувся і затупав копитом.

— Ми будемо…

Лі Вайт не докінчив.

— Сто чортів його мамі! — вихопилось у когось із вершників, блиснули сині вогники, засвистіли кулі. Ту ж мить коло Джо забахкав револьвер Лі Вайта. Не перестаючи стріляти, Лі схопився й нахильці побіг уперед. Джо зірвався на цілий зріст і, теж стріляючи, кинувся за ним. Раптом його щось ударило, і він упав. Хлопець не відчував болю, та коли хотів підвестися, то не зміг стати на ногу. Повз нього промчали Том з Едом. Протягом тих кількох секунд нічого не було чутно, лите тріск, ляск і посвист куль. Тоді зненацька стало тихо. Тільки поволі віддалявся тупіт копит. Десь попереду Джо важко дихали його товариші. Нараз тишу розітнуло передсмертне іржання коня і моторошною луною покотилося по долині.

Ед Фінні затремтів усім тілом. Аж тепер його пойняв страх. Він з Томом і Лі Байтом підійшли до мертвого коня.

— Там хтось лежить під конем, — мовив Том.

Лі Вайт черкнув сірником. Кілька секунд вони вражено дивилися на заросле, потворне обличчя: Кудлань.

— Ми його застрелили, — прошепотів Ед Фінні, коли сірник погас. — Невже ми справді…

— А ти хотів сам тут лежати, хлопче? — перебив Лі Вайт.

Голос у нього ледь тремтів, але був суворий. Лі Вайт і досі важко дихав.

— Де Джо? — спитав Том, і вони злякано й стурбовано озирнулися навколо. — Джо!

— Я тут! Тут! — озвався хлопець, і вони кинулись до нього.

Та на півдорозі Лі Вайт спинився й повільно вернувся назад. Він прислухався, зарядив револьвера й озирнувся навколо. Наче нікого більше не було, тільки позаду розмовляли його товариші. Лі заспокоївся. Нараз він побачив коло самої скелі ще одну темну купу й рушив туди. То теж був мертвий кінь, але з порожнім сідлом. Лі Байт помацав навколо в