Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

про глибинність світів. І тепер ми не дивуємось тому, що жителі Венери, Юпітера та Урана живуть і діють у глибших вимірах, недосяжних для наших почуттів.

Ми ще не вміємо проникати в глибини багатьох вимірів. Наука Землі лише ступила на цей таємничий, хвилюючий поріг. Але вже видніються обрії — прекрасні, величні. На шляху до них чигають страшні небезпеки. Ми самі відчули і побачили це.

Сонцезір багатозначно і з любов’ю поглянув на Ясноцвіта. Посміхнувся ледь помітно кутиками вуст. А потім рішуче махнув рукою згори вниз, ніби розрубуючи щось:

— Але ніщо, ніякі небезпеки не втримають нас. Нема такої тьми, яка б не розступилася перед відважними серцями, озброєними Знанням і Любов’ю.

Саме для цього людство готує вас і багато ваших товаришів у інших школах Космоцентру. Ви — один з численних загонів піонерів Землі, які будуть мозком і руками людства, його совістю і серцем у далеких світах. Будьте нещадні до всього антиеволюційного, до всього у вас самих, що заважатиме Спільному Благу. Хто відсіче себе від Єдиного Організму Всесвіту, той уподобиться одірваному від дерева листку. Він неминуче загине і згниє.

І ще пам’ятайте. Великі завдання вимагають великих випробувань. Ждіть їх завжди. Щодня. Щогодини. Бо випробування — це боротьба зі Стихіями, при якій викрешуються іскри Істини. Чим сильніший, нестримніший рух уперед, тим сильніший опір середовища. Це стара як світ істина.

Будьте ж вічно новими, друзі мої. Будьте вічно радісними. Бо нема кінця Великій Дорозі, ім’я якій Безсмертя Розуму. А без радості, без любові на тій неосяжній дорозі не пройти.

Сонцезір замовк. Важко зітхнув.

Що діялося тепер у його серці, що проносилося в його свідомості — учні не знали. Вони лише відчували невидиме хвилювання Учителя, його дивну напругу.

Він зійшов з підвищення, підійшов до дверей. Зупинився. Ясним поглядом пробіг по обличчях вихованців своїх.

— Я залишаю вас. Будьте разом. Говоріть. Говоріть про майбутнє завдання ваше. Знайте, що нема кінця вашому шляху. Що б ви хотіли здійснити на ньому? Які завдання? Зазирніть найглибше. Я і Велика Матір слухатимемо вас на відстані. Знайте про це. І по вашому прагненню ми виберемо вам Іспит на Людину.

Велика спіраль

Зірниця вже чекала Сонцезора.

Вона стояла біля великого об’ємного екрана, одвернувшись до вікна. Учитель помітив — чи, може, то лише здалося! — що в очах її блиснули сльози. Він на одну мить затримався біля входу, ніби оглядаючи пульт управління. А коли знову підвів голову, Велика Матір вже дивилася на нього — спокійна, сумовита, зосереджена.

— Спасибі за делікатність, — тихо сказала вона, слабо всміхнувшись. — Тільки між нами цього не треба. Хіба я не Мати? Хіба можна коли-небудь заглушити гіркоту втрати?

Сонцезір мовчав, дивився в її бездонні печальні очі, ждав.

— Згадала своїх, — зітхнула вона. — Виряджала колись так, як і цих пташенят. Вірила в їх повернення. І вірю тепер. Дивно?

— Не дивно, — майже нечутно заперечив Учитель.

— Мені здається, — сказала Зірниця, — що Всесвіт пронизаний великою печаллю Матері. Вона жде, сподівається, кличе своїх синів, розсіяних по всіх усюдах, у Безмежжі. Якими дорогами прийдуть вони до Єдиної Матері, коли, з чим?

— Дорогою Любові, Зірнице, — тихо промовив Сонцезір, поклавши долоню на руку Великої Матері. — Дорогою Самозречення і Єдності. Але нас ждуть діти. Вони починають свою Велику Спіраль Прагнення. Ми повинні вибрати їм Іспит на Людину.

— Я готова.

Зірниця відійшла від екрана і сіла в глибоке крісло, загорнувшись у широку бузкову накидку. Сонцезір увімкнув зв’язок. На екрані виник зал аудиторії Вищої Школи, де Сонцезір недавно залишив своїх учнів.

Почувся гучний голос Космослава. Його могутня постать і постаті його товаришів з’явилися зовсім близько від Великої Матері.

— Гаряче! — посміхнулася вона. — Ану послухаємо, куди приведе їх Велика Спіраль Прагнення.

— Не встановлюємо меж для прагнення, — почувся торжествуючий голос Космослава. — Починаємо творення думкою. Беремо за основу творення нової Системи. Уявляємо, що час у нашому розпорядженні, і ми не думаємо про смерть. Починаю я. Є простір, є вакуум — потенційна, не диференційована субстанція, і є наша група — вісім розумних істот.

— Далеко залетіли, — похитала головою Велика Матір. — Чи не завеликий тягар взяли на свої плечі?

— Тим більший Іспит пройдуть, — суворо сказав Сонцезір.

А Космослав тим часом вів далі натхненну імпровізацію:

— Я зруйную Простір і диференціюю його на першочастки Матерії. Виникне Час.

До Космослава повільно, але впевнено підійшов Віора — спокійний, вольовий. Він став біля товариша і, оглянувши друзів, сказав:

— Я згуртую Матерію в Центральну Зірку. Я дам їй програму розвитку з необмеженим вибором можливостей.

— А потім, — підхопив Космослав, — ми сформуємо навколо Зірки планети. Виникне обмін між центром і периферією. Тільки на такому принципі може існувати стабільний світ.

— А я, — сміливо заявила Мирослава, наблизившись до двох юних творців, — встановлю гармонію Системи. Краса необхідна, починаючи з першооснови творення. Інакше згодом обов’язково наступить розлад, руйнування, хаос.

— Минуть мільярди років, — продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вогнем, — сформується кора планет. Виникнуть океани — водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реакції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.

— Я створю прекрасні рослини і квіти, — замріяно сказала Горлиця. — Серед них не буде хижих, отруйних і потворних. Вони будуть