Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

— Ось вона — «половина» Ясноцвіта. Чуєш, Сонцезоре? Для чого шукати її. Вона сама прилетіла з Космосу до нього, як вогняний птах життя. Підеш, дитя моє, з ним у життя? Будеш його подругою?

— Куди завгодно, — знеможено заплющивши очі, щасливо прошепотіла Зоря. — На край Всесвіту… У Вічність…

Вже не самотній сидить юнак Ясноцвіт за столиком в аудиторії. Поряд — ніжне створіння, квітка, радість, чудо. Про неї можна сказати всі найкращі, найніжніші слова, які існують у словниках, у мовах Землі і далеких планет. Але й ті слова нічого не значать. Те, що діється в серці Ясноцвіта, — не передати словами.

Тільки промені очей ллються, ллються без упину, пестячи золоту голівку дівчини, її тендітне личко, її чутливі руки.

Рожеві пальці Зорі ледь помітно ворушаться, здригаються. Вона, певно, відчуває його погляд, бо щока дівчини паленіє, вії тріпотять і опускаються вниз.

Ясноцвіт зітхає на повні груди. Йому ніби не вистачає повітря. Звідки це? Чому?

Що воно — сильне, непереможне, ураганне, раптове і прекрасне, ждане і неймовірне? З яких космічних глибин прилетів Птах Радості, чим Ясноцвіт заслужив цю зустріч?

Відповіді нема. Та її й не потрібно.

Вони завжди були разом. Тільки не бачили, не чули звичайними почуттями. А серцем — єдналися в найкращих мріях, устремліннях, бажаннях. А зустрілися тоді, коли грізна рука темряви замахнулася на рідне серце. Так було б і тоді, якби Зоря стояла над прірвою. І він, Ясноцвіт, ринувся б їй на поміч крізь бурі і грози, крізь космічну глибінь і перешкоди.

Юнак помічає погляд Учителя, звернений до нього.

Сонцезір жартівливо, ледь помітно хитає головою. І Ясноцвіт розуміє Учителя. Занадто захопився він власним щастям і забув, що іде урок. Останній урок.

Рік минув з того часу, як Зоря прилетіла з Місяця, щоб врятувати невідомого коханого. І більше не розлучалася з ним, з його друзями. Ввійшла в групу майбутніх космічних мандрівників як невід’ємна клітина. І ось незабаром — розлука. Розлука з усталеними, звичними обставинами, людьми. І хвилюючий новий шлях. Ніхто не знає про нього. Ніхто не знає, куди проляже шлях восьми учнів. Але на тому шляху буде разом з Ясноцвітом вона — єдина, невіддільна, кохана.

Зусиллям волі Ясноцвіт виринає з хвилі щастя, прислухається до заключних слів любого Учителя. Сонцезір сумовито і зосереджено, задумливо і натхненно говорить:

— Майже нічого нового я не сказав вам. Лише повторив давно відоме, звичне. Але мені б не хотілося, щоб ви звикали до величного і таємничого. Бо це стане смертю духу і розуму, який росте, розвивається лише наявністю вічної таємниці.

Не міряйте навколишнє усталеними мірками. Не переносьте на Безмежність свої обмежені погляди.

Все в Космосі в невпинному плині, зміні, еволюції. Все — в неповторності.

Наші предки дуже полюбляли догму, інерцію думки. Саме тому Знання просувалося вперед з труднощами і боротьбою, яка часто не виправдовувала жертв. А нині нема перепон ураганному розвитку Розуму. Але треба боротися з найсильнішим ворогом прогресу — егоїзмом і пасивністю, інерцією, бажанням зупинки і відпочинку. Хто переможе цих ворогів — для того шлях у Безмежність відкритий.

Не треба далеко заглядати. Наш Сонячний Світ, наша рідна система являє собою ілюстрацію справжньої невичерпності.

Корисно згадати еволюцію наших знань про цю єдину домівку. Скільки непорозумінь, помилок, дурниць. Хоча всі вони виправдані діалектичним ходом розвитку Великого Єдиного Знання.

Вважали, що життя може існувати лише на киснево-вуглецевій основі, а воно існує на безлічі інших основ.

Думали, що Космічна Еволюція грандіозних систем випадкова або, в крайньому разі, підлягає лише законам розвитку нижчих форм матерії. Тепер ми знаємо, що найважливішу роль у розвитку систем і життя в них грають розумні Істоти, як найвищий вияв Єдиної Субстанції Буття.

Ми рішуче переглянули свої погляди на Всесвіт. Ми шукаємо принципово нових шляхів у Безмежність. Ще недавно думали тільки про механічний рух, про субпроменеві швидкості фотонних, гравітаційних та інших ракет. Ми знаємо, що механічний рух — лише найгрубіший, первісний аспект всеосяжного Руху Матерії. Далекі цивілізації передають нам, що нема межі ні швидкості пересування у Всесвіті, ні глибині проникнення Розуму в надра Світобудови. На кожному етапі — свої методи, свої можливості, нові, глибші, ніж раніше.

Ми теж зійшли на такий новий ступінь. Нові енергії стукають у нашу свідомість, нові обрії встають перед Людиною. Те, що вчора і сьогодні годилось, завтра буде примітивним і навіть шкідливим. Те, що предки відстоювали як вічну і непорушну істину, сьогодні доводиться м’яко, але рішуче поставити в Музей Знання.

Так сталося з поглядом на Життя, який ще недавно був до смішного вузьким і примітивним.

Відкинувши геоцентричні погляди древніх, навіть вчені зберегли своєрідний геоцентризм у всіх інших галузях знання, особливо в астробіології. Більшість з наших попередників вважали, що життя у вищій розумній формі існує лише на Землі. Космічна Ера нещадно розвіяла помилкові твердження.

Ми дізналися, що життя на Землі — лише одна грань безмежного Кристала Життя, яке проявляється в найнесподіваніших поєднаннях. Так, вже тепер ми знаємо про високотемпературне життя на Меркурії, яке швидко розвивається в напрямку розумних істот. Ми маємо зв’язки з друзями з Венери, де цивілізація досягла гігантського рівня вже мільйони років тому. Те ж саме з життям на Юпітері, Урані й Нептуні, на деяких великих супутниках. Астрономічні знання про поверхневі умови па тих планетах і обмежені гіпотези про суть життя приводили до куцих уявлень. Та прийшли нові поняття