Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

затишну квартиру в Одесі, нову машину. Та бізнес убиває людяність й заморожує серце — це Роман зрозумів дуже добре. Тож не тішив себе солодкими мріями, був здібним учнем, звикши робити все якнайкраще, навчився не пропускати все через серце й — шукав собі в житті іншу дорогу.

У червні, коли рівно через двадцять років з дитинства Ром приїхав в Звенигородку до старого конончуківського дому, він раптом зрозумів просту річ.

Ще до схід сонця змужнілий Роман Рудинський прокинувся на своєму звичному з дитинства старенькому ліжку, взяв рушницю й пішов у поле — так, як він це робив у степах біля Тилігулу. Не так на полювання, а щоб забрести подалі від хвилювань й набратися від землі сили — в краплях роси, передсвітанкової свіжості та тієї дивної хвилини, за мить до сходу сонця — коли поодинокі пташки вмовкають від потужного подиху сонячного вітру. Бо хто хоч раз зустрічав у степу схід сонця, той знає, що з першим промінням на землю щоранку надходить сонячний вітер — подих міріадів частинок сонячного світла…

…Давай махнемо, друг, на Тилігул!

…Давай поїдем і візьмем тарані, Картоплі наберемо, «Жигуля», По тютюну скаженому, по люльці. Подалі від родинних революцій Пора і нам чумацьки загулять. Самотності! І тиші! І старе В собі почути знову Alter ego. Давай поїдем зараз же, бо завтра З човнів розбитих зробимо костер, І чорна ніч, чорніша від асфальту На наших грудях Сфінксом проросте!

Борис Нечерда знав, що пише!

Дивлячись на величезний диск Світила, що повільно з'являвся край неба, Ром зрозумів: ось де він — схід’ Сонця! Не там, на Далекому Сході, не на краю землі в сахалінських сопках, не в пошуках кар’єри чи грошей. І навіть не в пошуках коханої в розстріляному війною місті. А тут, поруч — за пшеничним полем, біля курганів!

Щоб зрозуміти цю просту річ, йому, Роману Рудинському, потрібно було прожити половину життя, пережити палке й трагічне кохання, роками вчитися в обридлому інституті, бити в лоб таких самих неборак на рингу, рвати жили в розвідці — й бути готовим вмерти за це в безплідних душманських горах, шість літ підряд добиратись за одинадцять тисяч кілометрів на край світу, чи стріляти в таких же, як сам, людей у місті, створеному для земного раю. Стати журналістом, «перекопати» знизу доверху хитромудро-блатну морську столицю, а потім кривавити серце в бізнесових джунглях, шукаючи тієї дороги, Сенсу, — втікаючи від самого себе. Бо істина простіша простого — ось тут, на цьому полі, на землі, від якої можна торкнутись Неба…

Ром зрозумів, що колись повернеться й напише тут книгу. Про свій рід, про свою землю, про своїх предків. Що здійснить свою мрію і буде довго тут працювати. Саме тут, де тебе підтримує й дає наснагу сама земля, кожна травинка, найменший подих весняного вітру. Це й було його вище призначення, те, для чого він народився, написати про любов до цієї землі, щедро политої кров'ю, про своїх предків: Максима Маламуру, Лавріна Засуху, Максима Рудинського. Про розстріляну пам’ять безстрашних воїнів: Семена Гризла, Юрка Тютюнника, Цвітковського, Ларіона Завгороднього. Про козацьку славу, рубану мечами, про кохання до білявої української мавки — але ж сказати це зрозуміло для всіх, бо хто ж це зробить, як не він, який пам'ятає своїх предків до п’ятого коліна, який виріс у Звенигородці — і зміг вистояти в жорсткому «русскоязичному» бізнесовому місті?

Він зможе написати тут не одну повість, адже він, Роман Рудинський, пережив стільки пригод, що їх вистачило б на чотири життя. Тож, виходить, важкий конончуківський характер недаремне ганяв його світами в пошуках ідеалу. Колись він найме кращих майстрів, відремонтує старий конончуківський дім і викупить прадідівську землю. Бо хтось же з двадцяти однокласників, що розлетілися по всьому світу, повинен піднімати й це місто. Побудує поруч з хатою Конона новий будинок, догляне стареньких батьків. У сімдесят шість років, біля конончуківського ганку він ще на спір зможе точно розрубати власноруч заколотого кабана — від носа до кінчика хвоста, й розібрати його як годиться, а потім запросити до старого дідівського подвір'я на свіжішу численну рідню. Адже якось на світанку в домі його предків, який міцно стоятиме уже сто п'ятдесят два літа, у нього, Романа Рудинського, — як то й трапляється в конончуківськім роду, — народиться двійня — хлопчик і дівчинка. І народить їх йому білява дружина, з очима, як у стрункої сарни…

І ще з'явилась у Рома справа життя — знайти могилу Рудя, Семена Гризла, Костя Покотила, їхніх товаришів, віднайти згадки про їхні життя.

А, може, все буде й зовсім не так. Адже життя стрімко летить вперед, воно непередбачуване, повне страждань, втрат, дорогих подарунків, натхнення — і ні з чим не зрівняного відчуття життєвої сили, яка вказує нам дорогу до Бога…

Звенигородка, Одеса, Тилігул,

2010-2012pp.

Дійові особи:

Роман Рудинський — студент, журналіст. Хоче знайти таємницю роду Рудинських — розшукати дані про легенду, отамана Рудя. Хто він: просто однофамілець, чи родич?

Максим Рудинський, отаман Рудь, — сотник Вільного коша Звенигородського козацтва, отаман повстанців у 1917–1925 pp.

Уляна — кохана дівчина отамана Рудя.

Владка — перше кохання Романа Рудинського.

Конон Рудинський — купець, хазяїн, жив давно, найстаріший з роду Рудинських, якого пам’ятають сьогодні.

Гаврило Кононович Рудинський — син Конона, прапрадід