Камі Гарсія - Чарівні створіння

поспішав здаватись. І ніколи б не здався. Ліна ж відкинулася на мур — і по стіні поповзла тріщина, як знак наших зникаючих надій.

— Це нереально. Заклинань стільки, що ми навіть не знатимемо, що шукати.

Примовлянь дійсно було не злічити. Вони існували на всі випадки життя: для осліплення невірних, для викликання припливів, для зв’язування рун.

Та в жодному з них не йшлося про «Зняття прокляття з родини, приреченої на обрання пітьмою», чи «Заклинання, що віднадило би пра-пра-прапрабабцю Женев’єву від воскрешення її героя-солдата», чи «Заклинання-оберіг на день обрання». Або ж про те, чого я шукав найбільше: про своєчасний порятунок коханої дівчини — яка нарешті могла так назватись.

Я повернувся до змісту: Obsecrationes, Incantamina, Nectentes, Maledicentes, Maleficia.

— He хвилюйся, А. Ми все з’ясуємо.

Та цього разу засумнівався навіть я.

* * *

Що довше книга залишалася на верхній полиці моєї шафи, то частіше мені здавалося, що в моїй кімнаті ширяють духи. Ліна теж запідозрила неладне, а щоночі ми бачили ті ж самі жахливі сни. Я спав усього лише кілька годин на добу і щоразу, як заплющував очі, вони чигали на мене знову. Нічна мана кружляла по колу, і в кожному сні я втрачав Ліну. Мені вже несила було жити так далі.

Тому я вирішив не спати — накачувався глюкозою і кофеїном від «коли» й енергетиків, без кінця грав у комп’ютерні ігри, перечитував усе від «Серця темряви»[24] до улюбленого випуску «Срібного серфінгіста», де Галактус поглинає всесвіт. Але, як і всі смертні, що не сплять кілька діб поспіль, на третю чи четверту ніч я заснув мало не навстоячки.

Навіть Галактус не витримав би такого надзавдання.

* * *

Вогонь.

Полум’я скрізь.

І дим… Я задихався від попелу й згару, сліпнучи від темряви, що поглинула все навкруг. Моє тіло наждаком продирала спека.

У вухах ревів вогонь.

Ліна зникла, її зойки лунали тільки в моїй голові.

«Відпусти! Тікай звідси!»

Мій зап’ясток от-от мав розірватися, кістки напиналися, мов гітарні струни. Її пальці вислизали, вона чекала, що я ось-ось відпущу її, але я цього ніколи б не зробив.

«Не смій, А.! Не думай відпускати!»

«Облиш мене. Прошу, рятуйся!»

Я не збирався її лишати.

Але вона вислизала з моїх пальців, я тримав її ще міцніше, але вона вислизала…

* * *

Я скочив у ліжку, задихаючись від диму. Сон був настільки реальним, що в роті гірчило, та в кімнаті й не пахло спекою. Навпаки — стояв холод, адже в мене знову відчинилося вікно. У місячному сяйві очі призвичаїлися до темряви швидше, ніж завжди.

Краєм ока я помітив у пітьмі силует. Хтось рухався у тіні.

— Чорт!

Цей хтось хотів утекти непоміченим, але не встиг. Я побачив його, а отже, йому залишилося єдине — подивитись мені в обличчя.

— Хоч я особисто сказав би інакше, чи маю я право судити тебе після такого неблагопристойного вчинку? — Мейкон розплився у добре знайомій кіношній усмішці й підійшов до мого ліжка. На ньому було довге чорне пальто і темні слакси — він ніби пів дня вичепурювався на якийсь ретро-бал. Не дивно — адже для сучасної вечірки йому б вистачило й п’ятьох хвилин.

— А що це ви робите в моїй спальні?

Мейкон замислився, а це означало, що він не мав напоготові ані гострого слівця, ані пишномовного пояснення.

— Все дуже заплутано.

— То розплутайте! Якщо ви посеред ночі залізли до мене в кімнату, то ви або вампір, або якийсь збоченець. Або й те й те. Що саме?

— Ех, смертні! Все б вам або біле, або чорне. Я не мисливець і не лиховод. Ти, певно, плутаєш мене з моїм братом, але кров мені не цікава, — Мейкон аж здригнувся. — Ні плоть, ні кров.

Він запалив сигару, прокручуючи її між пальцями, — Амму завтра від самого запаху вхопить удар.

— Насправді мене від цього аж нудить.

Мені уривався терпець, бо я не спав декілька днів, а всі ще й постійно перекручували мої слова. Я ж хотів відповідей, і не збирався цього приховувати.

— Годі з мене ваших загадок! Відповідайте на запитання: що ви робите в моїй кімнаті?

Підійшовши до дешевого обертового крісла за моїм письмовим столом, він сів.

— Скажімо так: я підслуховував.

Узявши з підлоги стару шкільну баскетбольну футболку, я натягнув її на плечі.

— Що ви підслуховували? Тут нікого немає. Я спав.

— Так, але насправді ти бачив сни.

— І як же ви це знаєте? Одна з ваших чарівних штучок?

— Боюсь, ні. Я не чародій. Номінально.

У мене аж кров похолола в жилах. Мейкон Рейвенвуд ніколи не полишав будинку вдень, з’являвся нізвідки, дивився на людей очима свого пса, що вдало замаскувався під звичайного собаку, і витягував сили з темного чародія, не повівши й бровою. Якщо після цього він — не чародій, то я мав лише одне пояснення.

— Значить, ви вампір.

— У жодному разі! — його це аж роздратувало. — Це так банально! І так неприємно! Вампірів узагалі не існує — чи ти ще, чого доброго, віриш у перевертнів і прибульців? Телебачення — ось корінь зла, — він затягнувся сигарою. — Маю тебе розчарувати. Я інкуб. Амарія, певно, сама б тобі розповіла, то лише було питання часу. Вона вже й так повідала чимало моїх секретів.

Інкуб? Я навіть не знав, чи треба його боятися. Вочевидь, вигляд я мав спантеличений, бо Мейкон вдався до роз’яснень:

— За своєю природою такі, як я, джентльмени наділені певною силою, але ця сила прямо залежать від наших власних сил, а ми їх маємо поновлювати.

Слово «поновлювати» прозвучало якось… небезпечно.

— Що це означає?

— Ми, так би мовити, живимося від смертних і так відновлюємо свої сили.

Чи то кімната почала кружляти, чи то загойдався Мейкон…

— Ітане, сядь. Ти білий як стіна, — Мейкон зробив крок назустріч і провів мене до ліжка. — Я ж пояснив, що слово «живитися» просто не має кращого аналога. Лише криваві інкуби живляться кров’ю смертних, але я не такий. Хоч і вони, і я — лілуми, єдині мешканці абсолютної темряви, усе-таки я трохи вищого порядку. Я забираю те, що ви, смертні, маєте у надлишку, те, чого вам навіть не треба.

— Тобто?

— Сни. Залишки сну. Ідеї, бажання, страхи, спогади — ви навіть не помічаєте!

Слова мелодійно лунали з його вуст, нібито він читав мантру. Я намагався за ним стежити, зрозуміти те, що він каже, але мозок нібито огортало густе плетиво вовни.

І раптом я збагнув.