Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

собі двір у Москві й обіцяв там тримати свого племінника—для безпеки. А нарешті сповняючи волю московських полїтиків, подав цареви прошеннє від себе і старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Україні, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну і військо, а також щоб митрополита Українцям прислано з Москви. За такий подвиг свій дістав боярський чин і гойні дарунки—між иньшим цілу Шептаківську сотню в Сївершинї йому подаровано на маєтність. Але вернувши ся на Україну скоро побачив яке угіллє огненне зібрав на голову свою. Духовенство, старшина і прості люде, навіть само Запороже—все підняло ся на нього. Духовні підняли бучу за підданнє їх під московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними нарушеннями українських порядків, а ще більше—що Бруховецький взяв собі моду всякого, хто йому противив ся, засилати до Москви, аби там його запроторили на засланнє. Простих людей Бруховецький підняв на себе тим, що відступивши збираннє доходів Москві, тепер, вернувши ся на Україну, заходив ся яко мога найбільше здерти з людей до військового скарбу, поки приїдуть московські зборідики. Пішов по Україні крик про здирство гетьманське і всяку принуку, яку при тім чинено Запороже, побачивши таке, почало само виступати против свого недавнього представника, а Бруховецький старим звичаєм став зараз обмовляти Запорозців перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали московські перепищики, переписали людей, їх грунти і весь маєток і стали накладати московські податки і настановляти московських зборшиків, гнів на Бруховецького і на Москву підняв ся ще більший: таких високих податків перед тим не чували.

Крім того були великі нарікання на московське правительство, що воіно згодило ся відступити Польщі правобічну Україну, укладаючи перемирє 1667 року: поділило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обіцяло приймаючи Україну під царську руку.

Почало підіймати ся повстаннє. Бруховецький просив з Москви війська, щоб карати всіх непослушних як найтяжше: всї побунтовані міста і села вирізати, випалити і зруйнувати. Та тут уже Москва не схотіла слухати його, і Бруховецький побачив, що як так далі піде рух на Україні, то й Москва не схоче його підтримувати, невважаючи на всї його залицяння. Тодї ото й надумав він за помічю Дорошенка підняти повстаннє проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним і за його хитрощі тимже добром тепер відплачував. Підбиваючи Бруховецького на Москву, Дорошенко заразом вів зносини з московським правительством.

Замирив він саме тодї з Польщею, на тім що вона виведе свої війська з України, а Україна правобічна буде признавати власть королівську, а тепер хотїв війти в порозуміннє з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж тільки зверхньою властю над лівобічною Україною та віддала її під його власть. Бруховецький, не знаючи тих замислів Дорошенка, на початку 1668 р. підняв повстаннє на Москву. Старшина підтримала його. По всій Україні люде, наскучивши кривдами і своєвільствами московських урядників і людей воєнних, побивали їх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скізь Москалів виганяли, і до воєводів писав, аби йшли з України, инакше буде їх воювати. Залоги московські, настрашені тим повстаннєм, справдї піддавали ся й виходили.

Тільки в Кпіві і Чернигові- воєводи утримали ся На весну Бруховецький ладив ся до війни з московським військом, що прийшло зза границі з боярином Ромадановским.

До помочи йому прийшли Татари, і Дорошенко йшов зза Днїпра—Бруховець кий думав, що то йому в поміч. Але з дороги Дорошенко прислав до Бруховецького своїх людей жадаючи, аби зрік ся гетьманства, віддав клейноти, а за те дістане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило Бруховецького. Хотїв був боронити ся, арештував післанців Дорошенка, але слїдом надійшов він і став недалеко від Опішнї. Тут виявила ся народня неохота до Бруховецького. Не вратувало його повстаннє против Москви. Перші покинули Бруховецького Татари, потім козаки крикнули, що не будуть бити ся з Дорошенком, і кинули ся грабувати обоз Бруховецкого. Вхопили його самого і привели до Дорошенка—той звелїв його прикувати до гармати. При тім Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то він махнув, аби Бруховецьким кінчили-кинули ся на нього з незвичайним розяреннєм, були рушницями, списами, „як скаженого пса", обдерли й кинули голого. Дорошенко велів його відвезти до Гадяча й поховати в церкві, що збудував Бруховецький. Потім рушив на Ромадановского, але той не зваживсь виступати против нього і вийшов за українську границю.

Так ото вся Україна гетьманська тодї, весною 1663 р., спинила ся в руках Дорошенка. Послужила йому фортуна. Мав силу і міг договорювати ся з Москвою та доповняти ся Україні прав і свобід. Його плян забезпечення автономії України під зверхністю Москви і під протекцією Польщі й Туреччини був близький до свого здійснення. Але тут стала ся біда-як з Виговським по конотопській побідї: раптом Дорошенко завернув ся з лівобічної України. Оповідали, що він з дому, з Чигирина дістав звістки про жінку—що вона „через пліт скочила з молодшим". Зіставивши наказним гетьманом полковника чернигівського Демка Многогрішного, Дорошенко подав ся до Чигрина. І се зіпсувало все дїло.

По його виходї Ромадановский з московським війском знову руціив в Сївершину, і все що держало ся московської думки, або просто бояло ся заводитись з Москвою—підняло голову. Особливо в Сїверщинї, сумежній з московською границею, мало хто міг мати надїю розвязати ся з Москвою: видко було, що не зрічеть ся вона добром тутешніх країв, тому за краще вважали корити ся, як бороти ся і бути повойованими. Архієпископ чернигівський Лазар Баранович, що правив лівобічними єпархіями (бо Тукальського, вибраного правобічними, Москва не признала митрополитом), виступив проповідником московського підданства і став намовляти й Многогрішного, щоб піддав ся Ролдадановскому. Дорошенко не присилав помочи, і Многогрішний пождавши піддав Ромадановскому Чернигів. Потім скликано раду старшинську до Новгорода Сїверського і тут вибрали Многогрішного гетьманом і рішили прийняти зверхність московську, але забезпечити при тім автономію українську. Многогрішний по сім прийняв титул „гетьмана сїверського" і просив Барановича бути посередником між ними і Москвою в справі дальших відносин: щоб Москва відновила статі Богдана Хмельницького, вивела своїх воєвод і військо з України-в такім разі піддадуть ся і розірвуть союз з Татарами, а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся пропасти або йти з України в Польщу.

Гарні то були слова, але пізно їх було говорити, раз уже піддавши ся. Можна було з Москвою